Коли 28 березня 1842 року відчинив свої двері для глядачів театр графа Станіслава Скарбека, його одразу ж назвали “галицьким “Ла Скала”.
На момент відкриття він був третім за розмірами театром Європи (поступався, власне, міланському “Ла Скала” та придворному театру у Дрездені).
Існує дві версії, якою виставою дебютував театр. Польські джерела твердять, що це були “Дівочі обітниці” Олександра Фредра, а львівські пишуть про п’єcу “Життя – як сон” австрійського драматурга Грільпарцера.
Театр стоїть на болоті, на 16 тисячах дерев’яних палях, привезених із маєтку Скарбека під Миколаєвом. Назва “Театр Скарбека” походить від імені фундатора. Граф, меценат і землевласник Скарбек був також директором цього театру. Театр зайняв площу 95,45×76,25 м. Мав 1460 місць, 54 ложі, оркестрова яма вміщувала 40 музикантів. Глядацький зал мав форму підкови. Місце у партері коштувало 1-2 золотих, у ложах — від 2,5 до 4,5 золотих (для порівняння корову тоді можна було купити за 14 золотих).
На поч. 20 ст., коли вже було споруджено Оперний театр, цей зал використовували як філармонію, а невдовзі відкрили в ньому один з перших львівських кінотеатрів “Лев”.
У 1892 році театральний будинок перестав використовуватися за призначенням, але продовжував бути власністю Скарбеків. Граф заповів, щоб після його смерті будинок театру став власністю міста. Від 1900 до 1939 року у будівлі розміщувалась філармонія, а згодом – кінотеатр. Від 1944 року і до тепер у цьому приміщенні працює трупа театру імені Марії Заньковецької.
Близькість річки Полтви змусила вбити у вологий багнистий ґрунт близько 16 тисяч дубових паль для укріплення фундаменту. Вони забиті вертикально завглибшки на 6-7 м, а між собою з’єднанні розпірками (ред. – брус, що використовується в різних конструкціях і спорудах для фіксації їх у певному положенні).
Для цього Станіслав Скарбек не пошкодував багаторічних дубів з власних маєтків під Миколаєвом, щоб утримувати фундамент будівлі від замокання та перекосів. Тепер саме завдяки їм будівля театру – найдорожчий будинок Львова.
У підвалі театру колодязь, в якому видно річку Полтву.
У цій криниці видно Полтву, яка накриває дубові палі. Важливо, щоб річка трималась на такому рівні, щоб дерев’яні елементи фундаменту були покриті водою. Адже у такому разі вони прослужать довший час і не будуть прогнивати.
Поверх вертикальних та горизонтальних стрижнів, які заглиблені в землю для додання міцності фундаменту будівлі, лежить бутовий камінь. Так званий бут – це великі шматки гірської породи неправильної форми розміром 150-500 мм, які одержують при розробці родовищ вапняків, доломітів, гранітів, пісковиків та інших гірських порід переважно буровибуховим способом. Саме його використали в середині 19 століття під час будівництва фундаменту театру.
У підземеллі театру Заньковецької зберіглась і пічка, яку «годували» вугіллям та дровами. За задумом інженерів, у стінах були прокладені канали, в яких переміщувалось тепло. Так за її допомогою опалювали приміщення театру.
https://galinfo.com.ua/news/taiemnytsi_teatru_zankovetskoi_skarby_pidzemellya_283773.html