Митрополит Шептицький брав активну участь у політичному житті Галичини. Він був членом Галицького сейму і Палати Панів у Відні. У 1901р. виступив з протестом проти переслідувань українських студентів Львівського університету, в 1902 р. домагався від Галицького сейму заснування гімназії в Станіславі. У 1903 – 1913 рр. Шептицький обіймав посаду заступника маршалка Галицького сейму, а 22 січня 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської імперії.
Виступаючи за рівні виборчі права українців і поляків Австро-Угорської імперії, 26 січня 1914 р. на засіданні Галицького сейму митрополит Шептицький виголосив промову у справі сеймової реформи, закликав українців і поляків до згоди у вирішенні питання відкриття українського університету. В результаті засідання було прийнято рішення внести зміни до крайового статуту та реформувати виборчу систему. Поляки також погодились підтримати справу відкриття українського університету.
Паризька мирна конференція 25 червня 1919 р. визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. Весною 1921 р. митрополит Андрей виїхав за кордон, де зустрічався з президентом Франції Мільєраном, маршалом Фошем, гаряче відстоюючи право українців на власну державу. З цією метою він відвідує Рим і говорить з Папою. Проте за умовами Ризького договору 18 березня 1921р. Східна Галичина відходила до Польщі. А 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти, ігноруючи інтереси українців, прийняла рішення про передачу території Східної Галичини Польщі за умови надання їй територіальної автономії.
Андрей Шептицький не визнав умов Ризького договору, про що писала газета “Час” від 12 червня 1921 року: “Митрополит Шептицький не визнає Ризького договору та вважає Галичину тереном, де Польща є не менше ніж окупантом. В цім випадку польському урядові вільно буде домагатися в Римі, щоб його місце у Львові зайняла людина, яка визнає існуючий тепер державний порядок”. Польський уряд вирішив усунути небажаного владику. 26 вересня 1923 р. за виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої митрополита було заарештовано і депортовано до Познані [12, с. 10]. Українська громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького відкритим протестом. Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику.
Намагаючись зупинити процес ополячення українського населення, наприкінці вересня 1930 р. митрополит вилетів літаком до Варшави, де домагався аудієнції у Пілсудського, проте прийнятий не був. Довідавшись про голод в Радянській Україні 1932 – 1933 рр., митрополит Андрей виголосив промову, в якій закликав віруючих надати допомогу. Було зібрано кошти і продукти, проте керівництво СРСР від них відмовилось. Митрополит не боявся апелювати до найвищих урядових чиновників, коли їх дії зачіпали інтереси його конфесії. Одним з адресатів митрополита став секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов, за вказівкою якого на деякий час було зменшено оподаткування церкви та духовенства парафій. Однак епізодичні впливи поміркованого ставлення уряду СРСР до УГКЦ суттєво не змінило ситуації. Було закрито духовну академію, семінарію і духовні школи, припинили діяльність усі церковні видання та релігійні товариства. На початок червня 1941р. із Західної України було депортовано в Сибір і Казахстан близько 1,5 мільйона населення, в тому числі і священики. Церковні і монастирські землі підлягали конфіскації, наказано ліквідувати всі монастирі.
http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=15719