Костел оо. місіонарів
Вул.Стуса, 2. Неіснуючий недобудований костел оо.місіонарів – тепер Палац спорту «Гарт» (попередня назва – ПС «Трудові резерви»).

Первісно на цій ділянці планувалась побудова костелу оо. місіонарів Святого Вінсента де Поля. Ділянка під храм була виділена на вул. Снопківській (тепер – вул. Стуса), у тому місці, де на неї виходила вул.Дверницького (тепер – вул. Свєнціцького). Вперше ідея побудови костелу виникла перед І-ою світовою війною. Її озвучив архієпископ Юзеф Більчевський. Через брак необхідної суми грошей конкурс не оголошували. У 1919 р. було створено комітет будови, до якого увійшли представники духовенства та творчої інтелігенції.
Незважаючи на різного роду несприятливі обставини (в тому числі і на суттєвий брак грошей), архітектору Адольфу Шишко-Богушу було замовлено проект костелу, однак його реалізацію та будову відклали на невизначений термін, а на вірогідному місці майбутнього костелу у 1919 р. було встановлено 10-метровий дубовий хрест. Вдруге до цього питання повернулися у 1936 р. Тоді було оголошено конкурс на кращий проект, обрано журі, до якого увійшли представники костелу та кращі львівські архітектори та художники. На конкурсі було представлено 20 проектів. Першої премії не присудили нікому. А для реалізації було обрано проект архітектора Тадеуша Теодоровіча-Тодоровського (Tadeusz Teodorowicz-Todorowski)(нагорода ІІІа), що отримав винагороду 18 000 злотих. Конструкцію нового костелу розробляв львівський інженер Адам Курилло.
Костел був розрахований на 5 тис. осіб. До західного фасаду мала бути прибудована монументальна вежа.
У 1937 р. було розпочато будівництво. Але воно завершено не було. До вересня 1939 р. вимурували т.зв. «нижній костел» (цокольний поверх будівлі) (нижній ярус).
За радянських часів будівництво храму було визнано недоцільним і в нижньому ярусі було влаштовано овочевий склад. Під час німецької окупації Львова все ж таки вдалося отримати дозвіл на будівництво і будівельні роботи поволі продовжилися.
Зведену на той час фрагмент споруди («нижній костел») 20 липня 1941 р. освятив архієпископ Болеслав Твардовський (Twardowski)
У 1946 р. недобудований костел закрили, адже після війни за радянських часів оо.місіонарам Св.Вінцента а Пауло остаточно заборонили будову, а в споруді влаштували винні склади. Тільки у 1970-х рр. фундаменти недобудованого костелу і стіни цоколя використали для Палацу спорту ДСТ (добровільного спортивного товариства) «Трудові резерви» (тепер – палац спорту «Гарт»). Палац на тодішній вул.Островського (тепер – вул..Стуса) було збудовано у 1972 р. за проектом архітектора Станіслава Соколова .
Будівля – чотириповерхова, цегляна, тинькована. На цокольному поверсі, власне фрагменті т.зв. «нижнього костелу», збудованого перед ІІ-ою світовою війною, розміщені вестибюлі та закритий 25-ти метровий плавальний басейн довжиною 25 м. Розташовані над басейном спортивні зали мають добре освітлення завдяки суцільному заскленню головного фасаду. Будинок із прилеглою до нього терасою завершує з півдня ансамбль площі на перетині вулиць Свєнціцького, Снопківської та Стуса з кільцем трамвайної колії.
У 1961 р. команда Львівщини перемогла в чемпіонаті УРСР товариства «Трудові резерви». Її керівника, Валентина Борейка, призначили наставником збірної України товаривства «Трудові резерви». Він готував збірну республіки до Всесоюзної Спартакіади ДСТ «Трудові резерви», де українці посіли третє місце.
У Палаці готувалася до відповідальних матчів футбольна збірна товариства «Трудові Резерви Львівщини» (1970-і рр.). З нею працювали тренери Віктор Красношапка та Вадим Білоцерківський.

Крайова фабрика кахлевих печей
З-поміж колись чисельних цегелень та кахлярень Львова, до наших днів збереглася фабрика Берла Нойвонера та Філіпа Вальдмана, котра знаходиться на Снопкові, а саме на вулиці Стуса, 25. На початку ХХ століття фабрика стала фаворитом у продукції серед інших подібних підприємств і мала назву «Крайова фабрика кахлевих печей».
Фабрика займалася виготовленням цегли під клеймами “Waldman”, “Neuwohner”, “B.N.”, та в радянський період “ЛЬВ-2″. Також в цій будівлі було виробництво кахелю до печей та камінів, котрі ще досі огрівають львівські домівки.
Фабрика Нойвонера була насамперед комерційним підприємством. Тут не проводилися експерименти зі створення виробів на основі народних традицій, як наприклад у закладах Івана Левинського. Однак, вироби фірми Нойвонера, що прикрашають фасади та інтер’єри багатьох кам’яниць Львова, свідчать про неабиякий, розмах виробництва.
Подальшому розвитку фабрики перешкодила І Світова війна. Після її закінчення нащадки Берла Нойвонера повертаються до виробництва цегли та дахівки. На той час вже не існує ані цегельні Камінських, ані “Штіллерівки”, на місці якої в середині 1930-х рр. споруджується новий житловий район (зараз вул. Тютюнників, Кубійовича і пл. В. Вишиваного). Після ІІ світової війни зникає і решта цегельних закладів. Тільки колишня фабрика Нойвонера і досі існує на старому місці (за радянського часу Кахлевий завод № 6, зараз тзов «Окс» вул. В. Стуса, 25).
Цікаво, в будівлі за радянських часів також виготовлявся кахель, щоправда вже значно гіршої якості. За часів незалежності на території старої кахлярні утворилося ТзОВ “Окс”, котре власне продовжує вікову традицію, виготовляє печі та каміни, з оглядкою на минулий стиль, але під сучасні вимоги.
Часто, серед вулиць у Львові можна зустріти цеглу з таврами власників фабрики: B. Neuwohnera i FilipaWaldmanna
А печі та каміни, котрі складаються з кахлів цегельні Нойвонера досі обігрівають помешкання львів’ян. Такий старовинний кахель, також є хорошим предметом для колекціонування у порівнянні з цеглою. Якщо цеглу можна було знайти на вулиці чи в подвір’ях, то кахель, як не дивно – на смітниках. Тільки тепер, люди починають цінити красу неповторних старих печей та камінів, відповідно з’являється комерційний інтерес на розібрані печі й каміни. Кахель й справді неповторний, подібні зразки не часто зустрічаються.