Вулицю Городоцьку з вулицею Героїв УПА з’єднує вулиця Смаль-Стоцького, названа так на честь українського педагога і мовознавця Степана Смаль-Стоцького.
Від 1889 року вулиця називалась Городоцько-Польна, від 1892 року – Білінських, на честь фундаторів харитативного закладу на цій вулиці, під час німецької окупації – Шпеєргассе, на честь діяча німецького Третього Райху Альберта Шпеєра, від 1950 року – Белінського, на честь російського літературознавця Віссаріона Белінського. Вся східна сторона вулиці від 1945 року належить заводу телеграфної апаратури, від 1939 року тут частково зберігся комплекс неороманських будівель закладу для невиліковно хворих фундації Антона Білінського. Забудова західної сторони вулиці – класицизм, сецесія, конструктивізм.
Заклад на Смаль-Стоцького
З ліквідацією Городоцького цвинтаря наприкінці 19 ст. велика ділянка землі, що навпроти залізничного двірця через вул. Городоцьку починає забудовуватися різними спорудами. Великий квартал, обмежений нинішніми вулицями Смаль-Стоцького, героїв УПА, Федьковича та власне Городоцькою викупає меценат Антоній Білінський.
Легенда оповідає, що власники волинських маєнтостей подружжя Білінських – Антоній та Валерія – мали дочку Адель, що померла у 16 років від невиліковної хвороби. Невдовзі потому помирає і Валерія. Важка втрата рідних спонукає Антонія зайнятися благочинністю. Він продає свій маєток на Волині і на виручені кошти замовляє будівництво “Zakladu dla nieuleczalnych chorych i wyzdrowienców chrześcian im. Antoniego i Waleryi Bilińskich” (“Заклад для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських”). Нині то називають модним словом “госпіс”. Будівництво розпочинається 1891 року за проектом львівських архітекторів А. Вайсса, Ю. Гохбергера, Й.К. Яновського, З. Сулковського, І. Брунека та Л.Б. Рамулта відомою будівельною фірмою Івана Левинського. Заклад розпочав роботу з побудови перших корпусів вже у 1893 р. Першим і пожиттєвим директором став Юзеф Гостинський, за хворими доглядали сестри милосердя ордену св.Вікентія де Поля. Антоній Білінський фінансував роботу закладу та постійно його відвідував аж до самої смерті у 1895 р. В цілому ж комплекс будувався до 1897 р. Заклад було розраховано на 60 осіб – 29 жінок та 31 чоловіка, проте одна з жіночих кімнат була обладнана під каплицю, тому фактично жіночих місць було менше допоки на території закладу не було збудовано окрему капличку. Найбільша кількість хворих налічувалася у 1937 р. Тоді тут одночасно перебувало 52 особи. Загалом комплекс складався з 4 лікувальних корпусів, одного адміністративного корпусу, каплички, моргу, які розташовувалися в мальовничому парку.
Ансамбль було виконано в еклектичному поєднанні мотивів романської та готичної архітектури. Екстер’єр багато декорований цеглою світло-жовтого та темно-охристого кольорів, поєднання якої творить особливу ритміку фасадів. В оздоблені карнизів також використано (що було для того часу новинкою) профільну цеглу. З оформленням фасаду гарно гармонує червона дахівка, стилізовані комини та люкарни. Така манера будівництва була характерною для тих часів, особливо для фірми Івана Левинського, яка дуже вдало впроваджувала в архітектуру Галичини як технологічні, конструктивні новинки, будівельні матеріали, так і специфічний стиль, ґрунтований на традиціях українського мистецтва. В інтер’єрі використано хрестові склепіння, що надає урочистості, величного спокою простору. У планувальній структурі лікувальних корпусів по центру від ходу знаходилася сходова клітка з підсобними приміщеннями, з однієї сторони коридору розміщувалися палати, з іншого – санвузли, кухні, маніпуляційні тощо. Всі корпуси мали різну медичну спеціалізацію, але були споруджені за єдиними “типовими” планами.
Нову вуличку, прокладену при будівництві закладу назвали на честь фундаторів – Білінських. Під час німецької окупації вулицю назвали Шпеєргассе, у 1944 р. назву повернули, але невдовзі переназвали, змінивши лиш літеру, але вже так, що наче і присвячувалася назва абсолютно іншій людини – російському письменику Бєлінському (хоча, що вже там нарікати, за незалежної України у тому ж таки Львові первісна вул. Тарновського – польського гетьмана стала вулицею Тарнавського – генерала УГА). З 1992 р. вулиця носить ім’я українського вченого-етнографа Степана Смаль-Стоцького. Зі зміною літери у назві вулиці змінюється і спокійний квартал довкола госпісу. На базі старих корпусів будується завод телеграфної апаратури.
