Прямим продовженням Галицької була сучасна вулиця Князя Романа. Вперше вона згадується в документах 1505 під назвою вулиці Гончарів, оскільки тут жили гончарі.
Умови для їх промислу були чудові: глина є, поруч тече Полтва. Жив на вулиці і інший робочий люд – кравці, ковалі.
У 1772 році Львів захопили австрійці. Старі укріплення знесли, зникло поселення Під Вартою. Вулиця Гончарів стала називатися вулицею Галицького передмістя. З 1871 року вона стала продовженням вулиці Галицької, а в 1885 році знову стала самостійною і отримала назву вулиці С. Баторія, на честь одного з польських королів. У грудні 1940 -го була названа ім’ям Я. Свердлова. Назву Ватутіна, на честь видатного радянського полководця, отримала в грудні 1944 року. З 90- х років – вулиця князя Романа. Спочатку це була звичайна вулиця передмістя – брудна і хаотично забудована. Сучасний вигляд вона почала набувати лише наприкінці XIX – на початку XX століть. У 1894 році по ній була прокладена траса першого електричного трамваю у Львові.
Найцікавішим будинком вулиці є, напевно, будинок № 1/3/5 . Він тягнеться по всій довжині кварталу по лівій стороні.
Наприкінці XVI століття на місці цього будинку стояв костел Воздвиження святого Хреста – костел цеху ковалів, казанярів, слюсарів. У 1614 році поряд з ним побудували монастир кармелітів. У його комплекс увійшла також каплиця св. Леонарда, побудована ще в 1444 році – її перетворили на монастирський костел. Монастир був укріплений і входив до складу зовнішнього обводу укріплень Львова. У 1648 році, під час облоги міста військом Б. Хмельницького, він був узятий штурмом і спалений. Але через кілька років монастир відбудували.
На початку 80 -х років XVIII століття по всій Австрійській імперії проводилася секуляризаційна реформа. Вона полягала в тому, що закривали монастирі і храми, а їх майно передавали державі, тобто імператору. Не оминула секуляризація і Галичини. Тільки в Львові так сталося з 28 (!) монастирями і храмами. Цікаво те, що ніхто і не подумав протестувати. У 1784 році був закритий монастир кармелітів. І відразу виникло питання: що робити з приміщенням? Спочатку в ньому організували шовкоткацьких фабрику, але вона досить швидко збанкрутувала. Тоді тут зробили ресторан – те ж саме. І ось в останні роки XVIII століття в будинку розмістили тюрму, що отримала назву Кармелітської – від колишнього монастиря. Формально Кармелітська в’язниця була кримінальною, але фактично, за порушення законів тут перебували політичні вороги Австрійської імперії чи ті, хто, на думку влади, міг бути таким.
У 1830 році в Польщі, яка тоді входила до складу Російської імперії, спалахнуло повстання. Через рік воно було придушене. Повстанці масово переходили через австрійський кордон в Галичину, рятуючись від репресій. Тут їх негайно інтернували і кидали в Кармелітську в’язницю. Причому тримали у в’язниці не для з’ясування особи, а стільки, скільки вважали за потрібне. Деякі повстанці сиділи тут роками. Знаходилися тут і учасники селянського повстання, Краківського повстання 1844, листопадового повстання 1848 року у Львові. Умови були надзвичайно важкими: вологість, духота, щури, на в’язнях кайдани. Кармелітська в’язниця недарма вважалася однією з найстрашніших в Австрійській імперії.
У 1877-1878 роках тут сидів великий український письменник , вчений і громадський діяч Іван Франко. Він був звинувачений у поширенні соціалістичних ідей.
Тоді в’язниця займала лише частину приміщень колишнього монастиря. Частину їх виділили під судові установи, частину – ченцям, яким повернули дещо з майна. Щодо костелу св. Леонарда, то вже в 1870 році він використовувався як склад, а львівські пожежники використовували його для вправ у підвищенні професійної майстерності. У 1876 році його знесли і за проектом архітектора Ю. Гохбергера побудували будинок гімназії. Він утворює одне ціле з будинками № № 1-3. На його фасаді стоять статуї великих представників польської науки і культури. На цей час Львів значно збільшився. Колишнє передмістя стало центром. І все голосніше звучали голоси, які вимагали ліквідувати в’язницю. У 1891 році будівля монастиря знесли крім невеликої прибудови. На місці, що звільнилося в 1891-1892 роках був побудований дотепер існуючий будинок (автор проекту – Ф. Сковрон, автор скульптурної групи «правосуддя» над входом – Л. Марконі) . Він отримав назву «палац правосуддя», в ньому розмістився Вищий крайовий суд. Найгучнішим процесом, котрий проходив тут, був, напевно, процес Мирослава Січинського .
Австрійська імперія була державою, зібраною з багатьох земель. Трималася не силою економічних зв’язків, а силою багнетів, оскільки всі країни, що входили до її складу, прагнули до незалежності. Приборкання цих прагнень – основне завдання внутрішньої політики тодішньої Австрійської імперії. Методи були різними, зокрема нацьковування одного народу на інший. Дуже широко цей метод застосовувався в Галичині, де українці і поляки перебували далеко не в рівному становищі. Український робітник отримував роботу в останню чергу і втрачав – у першу. Дуже різко національна дискримінація позначалася в галузі вищої освіти. Українцю вступити до університету було надзвичайно важко. Навчання було платним, а внутрішня атмосфера – антиукраїнською. Зрозуміло, що австрійські власті вели цю політику не з особливої любові до поляків, а для того, або вбити клин між українськими та польськими трударями.
У 1908 році український студент Мирослав Січинський на знак протесту проти дискримінації українців застрелив намісника Галичини графа А. Потоцького. М. Січинського схопили і віддали до суду. Йому загрожувало смертна кара, але в усьому світі піднялася хвиля протестів. З багатьох країн до Відня і Львів надходили телеграми та листи з вимогою звільнити М. Січинського. Чималу роль у цьому зіграли і російські більшовики. На мітингах у Харкові, Одесі, Києві, Катеринославі, Москві, Петербурзі та в інших містах приймалися резолюції з вимогою звільнення М. Січинського. Двічі йому виносили смертний вирок і двічі, під тиском світової громадської його скасовували. Остаточний вирок – 20 років каторжних робіт. М. Січинський відбував покарання у Станіславі (Івано -Франківськ), але через три роки втік з в’язниці, перебрався до Норвегії, а звідти в США. У 1970 році М. Січинський приїздив до Львова. Під час перебування в Львові відвідав історичний музей. І коли вже немолодий чоловік побачив на одному із стендів присвячені йому матеріали, то заплакав. Він і припустити не міг, що у Львові його ім’я пам’ятають і поважають.
У 1918 році під тиском революційної хвилі Австрійська імперія розвалилася. На її руїнах виникли самостійні держави – Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Польща.
А Галичину, за активної підтримки Франції, США, Англії, захопила Польща. У Палаці правосуддя змінилася вивіска, але суть залишилася та ж. Різниця була тільки в тому, що суд захищав тепер інтереси польської буржуазії, а не австрійської. З 1968 року будинок належить Львівському політехнічному інституту. У колишній слідчій в’язниці розміщені механічні майстерні та конструкторське бюро.
В кінці вулиці, там, де вона виходить на вулицю І. Франка, невеликий сквер, закладений в 1853 році. На цьому місці колись стояла Богоявленська церква, заснована в 1443 році. При церкві, відповідно до звичаїв тих часів, був цвинтар . Тут поховали воїнів армії Б. Хмельницького, загиблих при облог міста в 1648 і 1655 роках.
У 80 -х роках XVIII століття це кладовище знесли, як і всі інші. Надмогильні плити використовували для фундаменту будинку № 36. А в 1800 році розібрали і церкву.
Ліворуч від вул. князя Романа відходить невелика вулиця Шухевича. Виникла вона порівняно недавно, в 1 -й половині XIX століття і називалася Кам’яної – на ній були залишки кам’яних укріплень. По праву сторону починається вулиця Фредра. Як самостійна одиниця вона з’явилася в 1 -й чверті XIX століття. Спочатку називалася вулицею св. Миколая, або Миколаєвською, так як виводила до однойменного костелу на сучасній вулиці Грушевського. У 1871 році була перейменована на вулицю О. Фредра, на честь видатного польського комедіографа і поета, якому належала частина землі по лівій стороні вулиці (жив він поруч, там, де сучасна вулиця Стецька).
Будинок № 1 побудований в 1885 році за проектом братів Шульца для офіцерського казино. Пізніше тут була приватна гімназія. З 1981 року тут знаходиться прославлений Львівський шашково-шаховий клуб. А неофіційно його називають Палацом шахів.
Будинок №6
Збудований у 1912—1914 роках за проектом Адольфа Піллера і Романа Фельпеля, як прибутковий будинок на замовлення купців Кароля Чуджака і Людвіка Штадтмюллера. Будинок поєднує риси Юґендстилю (німецького різновиду модерну) та стилізовані романсько-готичні елементи. Скульптури лицарів, що підтримують еркери, та барельєф із левом над потрійним порталом виконані у 1912—1913 роках львівським скульптором Станіславом-Ришардом Пліхалем.
Будинок поєднує риси Юґендстилю (німецького різновиду модерну) та стилізовані романсько-готичні елементи. Скульптури лицарів, що підтримують еркери, та барельєф із левом над потрійним порталом виконані у 1912—1913 роках Станіславом-Ришардом Пліхалем
Спочатку кам’яниця призначалася для житлових потреб, однак вже у 1920-х її пристосували для банку «Польської землі». А 1929 р. тут влаштували львівську студію «Польського радіо». Радіоцентр працює тут донині. Тепер це Львівське державне обласне радіо та Львівський обласний радіотелевізійний передавальний центр. У царині радіомовлення передвоєнний Львів мав суттєві досягнення – на 1939 рік місто Лева було найкраще радіофікованим містом в Польщі, тут налічувалося 45 тисяч радіоточок!
Сьогодні далеко не кожен знає історію Polskie Radio Lwów, але багатьом львів’янам знайомі імена Щепко і Тонько. Під цими псевдонімами працювали Генріх Вогельфангер і Казимир Вайда – популярні ведучі програми Wesoła Lwowska Fala (Весела львівська хвиля), “правдиві батяри”, герої не тільки радіоефірів, але й кінокомедій того часу, в яких вперше прозвучала популярна і сьогодні пісня “Тільки у Львові” (Tylko we Lwowie).
Весела львівська хвиля була мабуть найпопулярнішою програмою Львівського радіо не тільки у Львові, а й в усій передвоєнній Польщі.
Будинок №32
Збудований 1911 за проектом архітектора Людвіка Теуша. Фасад прикрашений рельєфами путті в неокласицистичному стилі. У міжвоєнний період у будинку розташовувалось фотоательє «Oleografia» Міколяша і Межецької. У 1920—1925 роках тут діяло архітектурно-будівельне бюро фірми Альфреда Захаревича і Євгена Червінського. Зараз на першому поверсі знаходяться відділ мистецької літератури Львівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки та дитяча бібліотека № 13.
Богоявленська церква
Монастир Кармелітів взутих
Палац Справедливості
