Ліва частина належала до української дільниці і на початку XIX ст. складалася з двох вулиць. Від Вірменської до сучасної Ставропігійської ішла Домініканська бічна, а від Ставропігійської до Руської — Руська бічна.

Права частина ще з XIV ст. входила до складу єврейської дільниці та називалася Жидівською.
У 1871 р. обидві частини були об’єднані в одну вулицю, яка дістала назву Бляхарської — від кількох бляхарських майстерень, що були на ній. Сучасна назва надана їй у 1949 р., на честь 375- річчя українського книгодрукування.

Еротичний будинок
Свого часу монахи Домініканського монастиря домагались зміни архітектурного декору на фасаді цієї кам’яниці. Вони писали листи до Львівського магістрату, аргументуючи, що зображені там барельєфи на тему міфів Давньої Греції мають гріховний характер. Магістрат вирішив залишити ці зображення, адже античні сюжети дозволені у світовому мистецтві. На фасаді будинку чотири сюжети. Перший – богиня Леда з лебедем як втіленням Зевса. Друге зображення – мускулистий Прометей, печінку якого клює орел. В наступному барельєфі зображено жінку, що лежить. Останнє зображення особливо пікантне – античний герой у руках тримає …. “краще самому подивитись, що”.

Кам’яниця 1
На першому поверсі старовинна кладка з тесаного каменю, потужні кам’яні контрфорси. У XVII ст. він належав Тарафацьким, потім Бернатовичам, для яких був перебудований архітектором Я.Боні. Друга перебудова відбулася на початку XIX ст. (автор проекту Ф.Пахман).
По лівій стороні вулиці невеликий сквер виводить до вул. Підвальної. Зараз важко уявити собі, що на цьому місці знаходилися дві вулиці. 1 тут же стояв будинок № 7, в котрому містилася друкарня Ставропігії, основою якої послужила друкарня І.Федорова. У 1848-1850 рр. тут друкувалася “Зоря Галицька”, перша українська газета в Галичині, а пізніше журнал “Житє і слово”, котрий редагував 1.Франко. Будинок був знесений у 1911 р.

Кам’яниця 8
Чотириповерхова кам’яниця під номером 8 на вулиці Федорова датується 16 ст. В інтер’єрі збереглись деталі давньоруського часу, а на фасаді можна помітити ознаки тієї епохи – ковані металеві двері і контрфорс. Львівський історик Францішек Яворський писав, що з 16 ст. тут стояли дві старі міщанські кам’яниці. Одна мала назву “Кам’яниця Лискевичівська”, або “На Кривому колі”, друга – “Кам’яниця Юстковичівська”. У першій проживав вірменин Григорій Лискевич, у другій – русин Юсткович. Саме тут пролягала межа між вірменською та русинською дільницями середньовічного Львова.
Григорій Лискевич – львівський вірменин, аптекар. Про Юстковича відомостей немає. Проте відомо, що протягом середини 17 ст. тут жив відомий львів’янин Степан Нестерович – Красовський. Помер 29 серпня 1686 року. У 1650-1680 рр. був членом Ставропігійського братства. Степан Нестерович-Красовський був крамарем, одним з найбагатших українців Львова. До його статків входили і три будинки у руській дільниці міста. Красовський доклався матеріально, коли треба було платити викуп козакам і Москві під час двох облог Львова. Щедро жертвував на церкву. Хоч був неписьменним, це не завадило йому здобути велику пошану – у 1661 році польський король Ян Казимир зарахував його до почту своїх слуг. А Ян Собеський нагородив Красовського за відданість Речі Посполитій під час турецьких воєн, надавши йому в 1676 році шляхетство. Далі власником кам’яниці став син Красовського – Микола. Він також був відомою людиною, писарем, а потім і сеньйором Ставропігії. Був прихильником православної віри. Тому інтер’єр будинку прикрашений фресками релігійного змісту. Одна з них – зображення Божої Матері з немовлям у медальйоні, друга – зображення Св. Миколая. Після смерті Миколи Красовського власницею будинку стала його сестра. Близько 1725 року у неї купив цю нерухомість коронний гетьман Станіслав Жевуський – для заокруглення ділянки Королівської кам’яниці. Його син, подільський воєвода Міхал Жевуський, у другій половині 18 ст. докупив ще сусідню кам’яницю Криве коло, об’єднав їх і грунтовно перебудував в стилі ампір. Тоді ж добудував четвертий поверх. Дві кам’яниці знову розділили на початку 19 ст. Королівську кам’яницю у 1816 році отримали князь Кароль Понінський і його дружина Гелена. Давня садиба Красовських часто змінювала своїх власників. Один з них – актор і скульптор Юзеф Хмелінський. Він був власником протягом 1909 – 1919 рр. У 1910 році він вирішив її відреставрувати. Тоді під слідами пізніших перебудов були віднайдені елементи, характерні для львівського давнього мистецтва: циліндричні склепіння в одній з частин партеру, дерев’яні профільовані балки із вирізьбленими посередині зірками та іншим орнаментом, кам’яні обрамлення вікон з характерними розетками. Живопис до нашого часу не зберігся.
Сьогодні це житловий будинок.

Кам’яниця 9
Зведений у 1903-1904 рр. на місці частково розібраного будинку XVI ст., від якого збереглися контрфорси і частково стіни. Вхід має красиве мармурове обрамлення з грецьким написом і гербом братства. Тут знаходилися друкарня і бурса ремісничої школи Ставропігійського інституту. Нині — це поліграфічне училище № 58.

Кам’яниця 11
Споруджений у XVI ст., неодноразово перебудовувався. Належав Успенському братству, пізніше — Ставропігійському інституту. Тут знаходилася школа Ставропігійського братства. Тривалий час розміщалася і палітурня Ста¬вропігійської друкарні. У залі засідань братства 27 сер¬пня 1599 р. зібралися делегації усіх братств Львова. На зборах було вирішено обкласти всіх українців спеціальним податком. На ці гроші повинен був вестися процес проти міста за рівноправність українців з поляками. Хто не буде платити — вважати зрадником. Процес тривав до 1745 р. і закінчився перемогою українців, але користі з неї було небагато.
У листопаді 1918р. тут відбувалися засідання Української Національної Ради.
Нині в цьому будинку знаходиться поліграфічне училище. Тут же було приміщення колишнього музею Ставропігії, заснованого у 1893 р. головою Ставропігійського інституту І.Шараневичем, відомим істориком. Б основному тут зберігалися речі церковного вжитку, рідкісні рукописні та друковані книги, колекція надгробних портретів, археологічні матеріали. У музеї зберігалися також речі в’язнів Талергофського концтабору

Кам’яниця 24
Зараз він не існує. Але історія його (точніше, його власників) дуже цікава. То була кам’яниця Нахманівська. Належала вона Нахманові Ісааковичу, синові засновника синагоги “Золота Роза”. Після його смерті у 1617 р. дружина Роза, прозвана Золотою, не занепавши духом, стала займатися орендою старостинського мита у Львові, причому стягала його з допомогою гайдуків старости і особистого загону. Про те, як це робилося, свідчить факт, що одного разу її люди побилися з ціпаками — міською сторожею. 1 Рада була безсила, бо Роза мала величезні зв’язки при королівському дворі.
Роза померла 1637 р. Будинок перейшов до її сина Ісаака Нахмановича, орендаря сіл, немилосердного гнобителя селян. У 1635 р., не витримавши знущань, повстали мешканці с. Лівчичі (біля Комарного). Повстання було придушене особистим загоном Ісаака.
Але врешті-решт Ісаак розорився і як безнадійний боржник (і мабуть, ще за віщось) був засуджений до смерті, яку, однак, замінили вигнанням. Його схопив вірменин З.ГІілковський на ярмарку в Підгайцях і привіз до Львова. Ісаак був кинутий до єврейської в’язниці, пізніше кагал організував його втечу — Ісаак зник без сліду. Будинок був зруйнований у 1942 р.