Жовква – перлина європейського ренесансу. Місто закладене в 1597 р. на землях давньоруського поселення Винники неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько). Для розташування була вибрана зручна для оборони підвищена платформа, де перетиналися важливі торговельні шляхи Червоної Русі. Засновником міста був коронний гетьман Станіслав Жолкєвський.
У 1594-1606 рр. споруджено замок під керівництвом архітектора Павла Щасливого.
Перед оборонними стінами замку була розбита ринкова площа з житловими будинками з усіх сторін. Найбільшого розвитку Жовква досягла у другій половині 17 ст. будучи приватною резиденцією короля Яна ІІІ Собеського. У 1668 р. Собєський заклав великий парк з рідкісними породами дерев, з павільйонами для звірів, оранжереями та фруктовим садом. Згодом король перебудував замок і пишно оздобив його. У замку було значно розширено великі збірки цінної зброї, живопису та графіки. З чотирьох брам збереглись тільки дві – Глинська та Звіринецька.
У 1621 р. татарські загони оточили місто. Малочисельна оборона міста не могла довго чинити опір. Тоді маршалок Ступніцкі, який керував обороною, нааказав кидати на татар вулики з бджолами. Татарське військо відступило. У 1648 р. замок і міські укріплення зазанали облоги козацьким військом. Проте штурму не було, козацьке військо відступило, взявши викуп.
За версією багатьох істориків саме у Жовкві 1595 р. народився Богдан Хмельницький, батько якого перебував у той час на службі у С. Жолкевського. У 1603 р. місто отримало магдебурзьке право, що пожвавило розвиток торгівлі та ремесел. Найбільший розквіт припадає на другу половину ХVІІ ст. У Жовкві діяли п’ять церков, чотири костели, синагога. Працювали цехи ремісників, які славилися своїми гобеленами, зброєю, порцеляною, різьбярськими виробами. Найбільшу славу мали художники та іконописці малярського осередку.
До замку прилягає центральна Ринкова площа, оточена двоповерховими житловими будинками, поряд із замком – перебудована на поч. 20 ст. Ратуша.
У 1706-1707 рр. замок був резиденцією російського царя Петра І, якому, за однією з місцевих легенд, завдячує своєю назвою місцева річка Свиня. Меньшиков у стані сильного алкогольного сп’яніння впав у річку, за що цар назвав його свинею. Хоча історики мають прозаїчніші версії — спотворення давньої назви “звинна” та використання річки для миття свиней.
У кінці ХІХ ст., не маючи постійних власників, замок і місто почали занепадати, а під час Першої світової війни були спалені російськими військами.
________________________________________
Костел Св. Лаврентія (Небесної Цариці, Св. мученика Лаврентія і єпископа Станіслава), парохіяльний закладений Станіславом Жолкевським у 1606 р. Проект костелу приписується львівському архітекторові італійського походження Павлу Щасливому. Він вів будову до часу своєї смерти 1610 року, після чого будівництво завершував Амброзій Прихильний. Не виключено, що до 1618 року у будівництві брав участь і Павло Римлянин. Парафію Цариці Небес і святих Лаврентія і Станіслава єпископа заклав Станіслав Жолкевський згідно з ерекційним актом 12 серпня 1620 року. 28 травня 1623 року завершена споруда була освячена львівським архієпископом Яном Андрієм Прухніцьким.
Костел постав на Ринку на пагорбі, насипаному татарськими полоненими. Реґіна Жолкевська та її донька Софія Данилович щедро фундували внутрішній вистрій костелу. На 1640 р. костел мав сім вівтарів і багату бібліотеку. Великим меценатом був король Ян III, який прикрасив інтер’єр скульптурою та батальними картинами пензлів малярів Мартино Альтомонте (Martyno Altomonte), Шимона Богуша (Szymon Bogusz) та Андрія Стеха (Andrzej Stech), що зображують битви під Клушином у 1610 р., під Хотином 1675 р., під Віднем 1683 р. та під Парканами і Остриґомом 1683 року.
За часів панування короля Яна III Собєського костел був центром державних і політичних церемоній Речі Посполитої. З костелом пов’язані важливі сторінки біографії короля – тут йому вручили орден св. Духа, наданий французьким королем Людовіком XIV, а дружині Марисенці – Золоту Троянду, надану папою Інокентієм XI. Храмом опікувались і наступні спадкоємці. 1690 року споруда була пошкоджена пожежею, після чого відновлена.
Костел став усипальницею цілої родини Жолкевських, Даниловичів, Собєських та багатьох инших. Надгробні пам’ятники родини Жолкевських: канцлера і великого коронного гетьмана Станіслава та його дружини Реґіни з Гербуртів, а також їх сина Яна і доньки Софії Данилович створені у 1623-1636 роках одним з кращих львівських скульпторів першої половини XVII ст. Войцехом Жичливим. В картуші надгробка поміщені родинні герби – Любич, Корчак, Гербурт і Півкозич. У 1861-1868 роках надгробки були відновлені та вкриті латинськими написами Парисом Філіппі (Paris Filippi).
1742 року львівський архієпископ Миколай Вижицький (Mikolaj Wierzycki) підніс костел до ранґу колєґіяти, а 1743 дідич міста Михайло Казимир Радивил (Michal Kazimierz Radziwill) уфундував абатство. При колєґіяті існувала школа заснована Станіславом Жолкевським 1610 року. 1785 року абатство та колєґіята були ліквідовані австрійським урядом і костел перевели у ранґ звичайного парафіяльного. 1811 року в костелі встановлено орган.
В середині XIX ст. костел був занедбаний. У 1862-1867 роках ґрунтовно відреставрований з великим пієтетом з ініціативи ксьондза Юзефа Новаковського (Jozef Jablonowski), учасника польського повстання в Росії 1831 р., і будівельного комітету у складі губернатора Галичини Юзефа Яблоновського, Володимира Дідушицького і Яна Чайковського. До роботи були запрошені кращі львівські і краківські митці і ремісники, зокрема, різьбарі Парис Філіппі і Павло Ойтеле (Pawel Oitele); малярі Юзеф Холєвіч (Jozef Cholewicz), Алєксандр Рачинський (Aleksander Raczynski), Миколай Стржеґоцький (Mikolaj Strzegocki), Ізидор Яблонський (Izydor Jablonski), Антоні Качмарський (Antoni Kaczmarski). Стюкові і мармуризаційні роботи здійснив Вітті (Witti); позолотні роботи – Захарський (Zacharski); столярні роботи – Слівінський (Sliwinski) і Бардз (Bardz). Відновлену споруду освятив львівський архієпископ Франциск Ксаверій Вєжхлєйські 12 вересня 1867 року.
Консерваційні роботи здійснені у 1900-1908 роках з ініціятиви Ґрона консерваторів Східної Галичини. Наступний ремонт був проведений з ініціятиви священика Лаврентія Ожґи (Wawrzyniec Ozga) 1928 року. Тоді були відновлені дахи, баня, сигнатурка, здійснена консервація стюків і відновлення кам’яного фризу. Мулярські роботи виконував Ян Оберц (Jan Oberz) з Жовкви. Від 1946 по 1989 рік костел стояв зачинений і періодично використовувався як склад. 1963 р. Постановою Ради Міністрів УССР костел внесено до національного реєстру пам’яток архітектури під охоронним №386. Частина вистрою знищена, а знамениті батальні полотна вивезені до Олеського замку в 1970-х роках.
Від 1989 року в костелі тривають реставраційні роботи, які виконують студенти і випускники Варшавської Академії Мистецтв (ASP) під керівництвом консерватора Януша Смази (Janusz Smaza) та Петра Козарського (Piotr Kozarski) на кошти Fundacji Ochrony Zabytków з Варшави. 2002 року зі Швейцарії привезли і встановили механізм для органу, виготовлений 1900 року. Скульптури органу та казальниці реставрував і доповнив авторськими скульптурами, а також реставрував сталлі Степан Скіра, мешканець Жовкви.
Костел розташований на західній ринковій стороні (тепер площа Вічева), виходячи на неї східним фасадом. Є важливим містоформуючим елементом, домінантою міського краєвиду.
Костел у стилі ренесансу мурований з цегли на кам’яних фундаментах з білокам’яним декором. Споруда вирізняється вишуканими пропорціями та архітектурним вистроєм. Збудований на плані хреста, прямокутними раменами якого виступають каплиці Найсвятішої Діви Марії (від півночі) та Св. Трійці (від півдня). Між раменами трансепту і вівтарем розташовані дві квадратові в плані двоярусні захристії, виходи на другий ярус яких влаштовані в товщі стіни. Велика ренесансова баня середохрестя на восьмигранному барабані домінує в панорамі міста. На гребені двосхилого даху вівтаря 1741 року встановлена шестигранна сиґнатурка.
Білокам’яна різьба роботи місцевих майстрів дорійського фризу та порталів виконана з майстерною досконалістю. Метопи фризу заповнені рельєфами, що зображують військові атрибути, маски левів та могутніх орлів, святих вершників-воїнів Юрія і Мартина. Чільний фасад акцентований експресивною скульптурою архангела Михайла на фронтоні. Про синтез архітектури і скульптури свідчать майстерно виконані різьблені білокам’яні портали, які прикрашають гладкі площини стін. Портал головного входу оздоблений різьбленими фігурами святих, бічний – ренесансовими розетами.
Ренесансовий інтер’єр костелу прикрашений розкішною білокам’яною різьбою талановитих жовківських майстрів. У костельний вистрій внесені елементи оздоби церков. Вітрила підкупольного барабану декоровані різьбленими зображеннями євангелистів. Інтер’єр костелу Святого Лаврентія в Жовкві Інтер’єр костелу Святого Лаврентія в Жовкві
В костелі збереглося п’ять різьблених з дерева вівтарів. Вівтар по лівій стороні нави з іконою Богородиці-Годувальниці роботи італійського майстра Карла Дольчі (тепер твір знаходиться в Ермітажі у Санкт-Петербурзі). Серед вівтарних ікон вирізняються ікони пензля придворного королівського маляра Василя Петрановича, відомого автора іконопису. Йому та Юрію Шимоновичу-Семиґиновському, галицькому шляхтичу, належали живописні портрети засновників Жовкви. Надгробок Станіслава та Яна Жолкевських, виконаний за кошти Софії Даниловичової, 30-ті роки XVII с. Червоний мармур. Надгробок Станіслава та Яна Жолкевських, виконаний за кошти Софії Даниловичової, 30-ті роки XVII с. Червоний мармур.
У вівтарній частині костелу знаходяться створені у 1623-1636 роках надгробні пам’ятники родини Жолкевських: канцлера і великого коронного гетьмана Станіслава та його дружини Реґіни з Гербуртів, а також їх сина Яна і доньки Софії Данилович, роботи одного з кращих львівських скульпторів першої половини XVII ст. Войцеха Жичливого. Окрім того в костелі є багато епітафій та пам’ятних таблиць. За стилістикою костел є однією з найкращих ренесансових пам’яток України. Надгробок Регіни Жолкевської з Гербуртів, дружини гетьмана та їхньої доньки Софії Даниловичової з Жолкевських, виконаний за кошти Софії Даниловичової, 30-ті роки XVII с. Червоний мармур. Надгробок Регіни Жолкевської з Гербуртів, дружини гетьмана та їхньої доньки Софії Даниловичової з Жолкевських, виконаний за кошти Софії Даниловичової, 30-ті роки XVII с. Червоний мармур.
Обіч костелу Св. Лаврентія стоїть вежа-дзвіниця. Вона постала в першій чверті XVII ст. в системі міських фортифікацій як центральний елемент західного прясла. Про дату її зведення може свідчити рік відлиття першого дзвону – 1608. Її будівничим вважають Амброзія Прихильного, який, ймовірно, спричинився до її розбудови в 1620-х роках. Під 1690 роком згадано про те, що дзвіниця згоріла. Того ж року її відбудували. Інформація про цю подію була вписана на дзвоні, перелятому 1692 року в Ґданську на кошти Яна III Собєського. На початок XIX ст. вона була дещо нижчою і не мала вінцевого «аттику», про що доносять іконографічні матеріали з ХІХ ст., зокрема гравюра Ауера з 1840-х рр. 1885 року документи описують її як поруйновану: спорохнявіли дерев’яні конструкції, понищене бляшане покриття бані, осипаний тиньк. Щойно на початку 1920-х років дзвіницю відновили стараннями отця Лаврентія Ожґи. Бронзові пам’яткові дзвони, серед них дзвін 1692 року фундації Яна III, реквізовані під час другої світової війни. Очевидно тоді стіни дзвіниці дістали декоративне завершення. 1993 року баню і ліхтар дзвіниці відреставрувала польська Фундація охорони пам’яток. На дзвіниці помістили новий дзвін, відлитий 1991 року у відновленій людвисарні братів Фельчинських в Перемишлі, на кошти Адама і Марти Важних. На сьогодні ця вежа перебуває у доброму стані.
Вежа-дзвіниця розташована у збереженому західному пряслі міських оборонних фортифікацій і є активною домінантою міського краєвиду.
Вежа мурована з каменю і цегли; на плані правильного восьмигранника. Триярусна, товщина стін кожного ярусу – різна. Найгрубші стіни цоколю муровані з каменю, нетиньковані. В цокольному ярусі знаходиться пивниця. Перший ярус мурований з тесаного каменю вперемішку з цеглою має сім однорозмірних бійниць, розташованих за променевою симетрією, та вхід з боку міста. Всі бійниці закладені цеглою в найвужчій частині. Другий ярус муру – цегляний з включеннями каменю, має вісім однорозмірних бійниць, розташування яких аналогічне до бійниць першого ярусу. Третій ярус – найвищий, мурований з цегли, містить вісім однакових стрільчастих вікон, по одному в кожній грані, і через одну грань – чотири бійниці, розташовані під вікнами. Вежі увінчані короною фризу, декорованого пілястрами, та розвиненим карнизом на кронштейнах. Перекриття між ярусами відсутні. У внутрішньому об’ємі вежі збережена лише частина несучих дерев’яних конструкцій (всі розкоси і дощаті настили знищені в кінці ХХ ст.). Восьмигранна барокова баня складної конфігурації, вкрита мідною бляхою, завершена ліхтарем з хрестом на підхрестовому яблуку.
Барокове завершення вежі-дзвіниці гармонійно поєднане з ренесансовою стилістикою споруди.
На північному сході від Ринкової площі розташована синагога, збудована у 1692 р. і є найбільшою в Європі ренесансою оборонною спорудою.
Комплекс монастиря та костелу домініканів збудований у 1653-1655 рр. на кошти Теофілії Собєської. Його оточує ооронний мур з круглою баштою. Храм був побудований в пам’ять про сина Марка (брата короля Яна ІІІ Собєського), який загинув у битві під Батогом у 1652 р. Найцікавішими елементами оздоблення є оригінальна поліхромія, виконана в 1902-1903 рр. Каролем Політинським. [1]
У колишніх передмістях Жовкви знаходяться старі дерев’яні церкви Св. Трійці та Різдва Пресвятої Богородиці. Найстаріша з них дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, що стоїть у північному передмісті – Винниках, була збудована близько 1705 р. У плані це тридільний, однобанний храм,на поч. 18 ст. був завершений п’ятиярусний іконостас. Церква Св. Трійці збудована 1720 р. У плані храм має гранчастий вівтар і три бані з ліхтариками. В середині церкви є цінний іконостас, створений у першій половині 18 ст. [1]
На картах 1951-1992 рр. Жовкву потрібно шукати як Нестеров. Цю назву вона дістала на честь відомого авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова, який першим у світі виконав “мертву петлю”. У 1994 р. Жовкві надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у місті нараховується 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення.
________________________________________
Оборонні мури Жовкви
Жовква від її закладення була укріплена мурами з вежами, оборонність яких посилював пояс земляних бастіонів. Зведення мурів розпочалося 1594 року, а завершилось 1621. В оборонну систему міста були включені замок, чотири брами (Львівська, Жидівська, Туринецька, Глинська і Звіринецька) та сім веж.
Оборонна система Жовкви була розпланована за староголландською системою. Міські мури мали один чи два (залежно від безпеки ділянки) яруси дерев’яних бойових галерей з бійничними рядами з кількома типами бійниць (щілинні, ключові) – для дальнього і ближнього обстрілу. Вже в році завершення фортифікацій (1621) укріплення витримали напад татар. Наприкінці XVIII ст. укріплення Жовкви втратили свою оборонну функцію, а від 1787 року розпочався їх частковий демонтаж. На кадастровому плані Жовкви (1854) уфортифіковане середмістя ще чітко зазначене лінією мурів. До сьогодні міські мури збережені фраґментами. Фраґмент оборонного муру між замком і Звіринецькою брамою реконструйований 1994 р.
Оборонні мури по периметру оточували колишнє середмістя. Сьогодні вони інтеґровані в міську систему і є затилками забудови. Окремі збережені фраґменти мурів є композиційними елементами площ і вулиць, а реконструйований у 1990-х роках фраґмент південного прясла є репрезентативною спорудою. Всі мури по периметру мають перепад висот з ухилом в бік колишніх передмість. З колишніх оборонних мурів міста залишилися лише окремі фраґменти.
Західне прясло (від північної вежі замку до круглої вежі на вул. Василиянській і далі до втраченої північно-західної вежі на вул. Коновальця). До цього прясла мурів між вежею і Глинською брамою на місці казематів прибудовано ратушу (1928-1932). Мур збережений практично на всю висоту. Зведений з каменю з цегляними бійничними нішами і ключовими бійницями в білокам’яних блоках. Під бійницями йде полиця від бойової галереї. Це прясло було відреставроване і законсервоване в 1930-х роках – одночасно зі зведенням ратуші. Мур укріпили розвантажувальними цегляними арками і домурували з цегли верх; з боку замкової вежі розрубали аркову браму. На ділянці від Глинської брами до дзвіниці костелу з боку міста добудований двоярусний цегляний будинок.
Зберігся лише фраґмент не оббудованого муру між дзвіницею та будинками на північ. З боку колишнього передпілля цей фраґмент був відреставрований на початку 1990-их років Львівською реставраційною виробничою майстернею. Останній фраґмент західного прясла муру від вул. Василиянської на північ до вул. Коновальця зберігся в дуже зруйнованому стані на невелику висоту – до рівня бойової галереї.
Північне прясло муру простягалося вздовж вулиці та однойменної пл. Коновальця. В місці втраченої Жидівської (Туринецької) брами був згин. Збереглася лише східна частина північного прясла, при якій в середині XVII ст. був зведений Домініканський монастир. Фраґмент стіни зберігся до середини її другого ярусу з полицею бойової галереї та бійницями двох типів.
Східне прясло між Домініканською (північно-східною) та втраченою південно-східною вежами. Майже на середині цього прясла, на вул. Львівській стояла Львівська брама. Збереглася лише північна частина муру – при Домініканському монастирі. Ззовні вона забудована господарськими спорудами, з боку подвір’я – у поруйнованому стані, зі слідами розібраної прибудови з внутрішнього боку в найпівнічнішій частині. Лише в цій частині збережені бійниці. Донині збереглася полиця бойової галереї. Внутрішнє лице кам’яної стіни першого ярусу має цегляну аркатуру, яка потовщує мур.
Південне прясло між втраченою південно-східною вежею та східною вежею замку. Західна частина муру – від вежі замку до Звіринецької брами реконструйована 1994 року МП «Ремесло»: відтворені бойова дерев’яна галерея, ряд ключових бійниць та відреставрована аркатура першого ярусу. На відрізку між Звіринецькою брамою та південною вежею до муру, з внутрішнього боку прилягають будинки. Оборонна стіна збережена. Невеликий не оббудований відрізок від південної вежі на схід з внутрішнього боку має збережену полицю бойової галереї та замуровані бійниці. Окремі збережені фраґменти колишніх міських фортифікацій мають виразні оборонні риси.
В північно-західному пряслі оборонного муру, в місці його зламу стоїть оборонна вежа, яка перебудована на помешкання. Споруда фіксує кут вулиці Василиянської і є її композиційним елементом. Вигляд ще не розібраної вежі північно-західного прясла міських мурів зафіксовано на панорамі Е.-К. Кронбаха 1825 року. Це висока, кругла в плані споруда, з трьома ярусами бійниць, вкрита бароковою банею. Між 1825 і 1847 роками розібрали верхні яруси вежі; збережену нижню частину включили у новозведений мешкальний будинок, що знівелювало цілісність оборонного характеру споруди. Вежа зведена з вапняка і тесаного пісковика зі склепленими цеглою камерами. Товщина муру – 1,70-2,00 м. Донині збереглася лише цокольна частина з пивницею круглої у плані первісної споруди в тілі мешкального будинку, добудованого з боку середмістя. До цоколя вежі прилягають залишки оборонних мурів. Фраґмент стіни з північного сходу включений в тіло будинку. Нижня частина сучасної споруди з відкритим кам’яни муруванням має виразні оборонні риси.
У південно-східному пряслі міського муру влаштована Звіринецька брама. Дорога через Звіринецьку браму вела на ловецькі маєтки дідичів міста Жолкевських, які простягалися на Гараї. На другому ярусі брами розташовувалась сторожова охорона та зберігалася зброя. З цього ярусу були виходи на бойові галереї південного прясла міського оборонного муру. Наприкінці XVIII ст., коли відпала оборонна функція міських укріплень, які частково розібрали, брама була реконструйована. Наступна реставрація відбулася 1892 року за проектом львівського архітектора Юліяна Захарєвича. Роботи велися будівничим казарм в Жовкві Заґурським під наглядом Ґрона консерваторського. Після проведених робіт Звіринецька брама набула сучасного вигляду – пануючих тоді класицистичних рис. 1979 року її внесли до реєстру пам’яток національного значення під № 1383. У 1991-1992 роках браму реставрували: на другому ярусі відновили колишні сторожові приміщення, влаштували камін. Роботи виконувало МП «Ремесло». Від 1998 року приміщення використовується громадською організацією.
Наріжна північно-східна вежа міських укріплень і Домініканського монастиря двоярусна, з грубими стінами (1,80-2,00 м), мурованими з каменю і цегли, з двома ярусами бійниць великого розміру. Зона обстрілу вежі – приблизно 260°. Перший ярус перекритий півциркульним цегляним склепінням. Вежа зберегла виразні риси оборонної споруди.
Центральна вежа південного прясла міських укріплень після їх зведення функціонувала як в’язниця, про що доносить згадка під 1626 роком. На початок XIX ст. вона була збережена лише частково з боку середмістя. В результаті розвитку міста вежа опинилася серед забудови і використовується як допоміжний прохід. Мурована з каменю і цегли, первісно кругла в плані, двоярусна. До нашого часу залишилась тільки півкругла північно-західна частина цоколю і першого ярусу вежі з входом. З боку міста закладений арковий проріз брами з рештками білокам’яного порталу. До вежі прилягають фраґменти оборонного міського муру, західну частину якого включено в тіло будинку, збудованого в середині ХІХ ст. Лише товщина муру збережених фраґментів вежі свідчить про оборонний характер первісної споруди.
[1] Тарас Палков. Маршрути Львівщиною на вихідні. Частина І.Північ. Путівник. 2009 [2] [1] 3. П’ять шляхів зі Львова. – К.: Грані-Т, 2008. – 144 с.