За часів Австро-Угорської імперії без інтриг та підкупів у Галичині не обходилася жодна виборча кампанія. Голос виборця за «потрібного» кандидата коштував від 10 до 100 крон, або ж просто могорич.
Один польський депутат Галицького сейму підрахував, що у 1895 році «хруні» – так називали селян, які продавали голоси – на виборах з‘їли 70 кілометрів ковбаси. Кожна виборча кампанія розглядалася як вирішальний бій за власні інтереси. Адже депутатів тоді обирали на шість років. До того ж, виборці не мали права відкликати політиків. Згідно з австрійським законодавством, своїх представників у сеймі сільське населення обирало у два етапи. Спочатку проводили так звані правибори, де із 500 осіб обирали того, хто голосуватиме. Двоступеневе голосування обмежувало волевиявлення сільського населення. А оскільки переважно це були українці, таким чином скорочували кількість їхніх представників.
Та й про час чи місце проведення правиборів селянам навмисне не повідомляли. Доходило до того, що люди розставляли на дорогах своїх вартових, аби упіймати виборчого комісара та не дозволити йому проводити волевиявлення на свій розсуд. У цей час і війт, який мав би відстоювати інтереси громади, всіляко забезпечував обрання «потрібних» кандидатів та ще й мав з цього користь. Вони могли урядувати по 10-15 років і мали доступ до громадських коштів. Це було спокусою до зловживань.
Аби все було під контролем, правибори найчастіше проводили у канцелярії старости або ж просто у шинку. До того ж, голосували тоді селяни не таємно, а привселюдно та ще й усно. У тодішніх газетах писали, що 66 відсотків населення було неписьменним. Тож невідомо, куди вони той хрестик ставили.
Також писар міг навмисне вказати прізвище того, за кого проголосували із помилкою, адже такі голоси вже вважались недійсними. Намагаючись не допустити перемоги українських кандидатів, провладні чиновники застосовували найбрудніші політтехнології. Уже під час самих виборів залучали так званих «агітаторів».
“Топ-кандидати” від влади, у яких був з адміністративний ресурс, проплачували «вуличників», тітушок, які ще на вокзалі підловлювали сільських мешканців або запрошували у шинок, били та забирали легітимаційну картку. Особливо бандити-агітатори старалися у ніч перед голосуванням. Був випадок, коли у Сокалі жандарми не могли дати ради із сорока молодиками, які цілу ніч тероризували місто. Наступного дня мали відбутись вибори, тож таким чином намагались залякати людей, щоб ті не виходили на вулиці.
Завдяки таким технологіям, близько 10 відсотків виборців так і не потрапляли на голосування. Проте й тим відчайдухам, які все ж діставалися дільниці, могло перепасти і під час виборів. Як правило, зали для голосування були переповнені, там міг перебувати, хто хотів. Органи влади не слідкували за порядком, адже атмосфера шуму, тиску чи фізичного залякування була вигідною для них.
Та в разі отримання потрібної кількості голосів за провладного кандидата, дільницю могли взагалі зачинити, просто перевівши годинник. Причому, вагомою причиною переривання процесу могло стати навіть раптове нездужання виборчого комісара.