Перша згадка про поселення датується 1386 р. У 1424 р. Дунаєву було надано магдебурзьке право. В ті часи біля Дунаєва був замок, рештки якого збереглись дотепер. Він мав форму чотирикутника і був з трьох боків оточений ставами, а з четвертого – валом і ровом.
Саме Дунаїв охрестили “колискою східноєвропейського Ренесансу” після того, як 1470 року до резиденції львівського архієпископа Ґжеґожа з Сяноку в Дунаєві прибув відомий італієць, вчений, дипломат і публіцист Філіппо Буонаккорсі, що в історію увійшов під іменем Каллімах. У Римі він зі своїм учителем Юлієм Помпонієм Летом заснував гурток гуманістів для вивчення античних старожитностей, що увійшов у історію під назвою “Римська академія”. За ці зачарування культурою Стародавнього Риму гуртківців звинуватили у наверненні до поганства, вихвалянні республіканізму і організації замаху на життя папи Павла ІІ. Приятелів “Римської академії” ув’язнили і піддали тортурам, Каллімаху вдалося утекти аж у Польщу, де його в Дунаєві прихистив архієпископ Ґжеґож з Сянока.
У Дунаєві апологет гуманізму не сидів склавши руки. Протягом двох років – з 1470 по 1472 роки – разом з покровителем-архієпископом вони проводили знані на весь світ Дунаївські бесіди. Товариство там збиралося добірне – прогресивні філософи, теологи, літератори, поети, які закладали тогочасну ренесансну інтелектуальну моду. Їхні думки були записані та видані по цілій Європі.
Після смерті неприязного до гуманістів папи Дунаївські бесіди припинили своє існування, залишившись однак неформальною назвою наступних зустрічей у Польщі та Італії. Провідати архієпископа Ґжеґожа з Сяноку і надалі мали за честь приятелі-гуманісти Маріно Кондульмеро, Бартоломео Саккі, Юлій Понтій Лет, Філіппо Буонаккорсі…
В Дунаєві знаходиться мурований римо-католицький костел Св. Станіслава, збудований 1585 р. Колись тут знаходилась літня резиденція львівських римо-католицьких єпископів. Взагалі думки дослідників щодо дати побудови костелу у Дунаєві розходяться практично на століття. За однією версією, мурований готичний костел вже існував станом на 1485 рік, однак після татарських навал у 1585 році храм виникла потреба фактично відбудувати. Що й було зроблено коштом архієпископа Яна Соліковського, який над первісною готикою храму віддав перевагу ренесансу. За іншою ж версією, Соліковський не перебудовував жодного готичного храму, а зводив новий «з нуля» на місці понищеного дерев’яного костелу. Якщо глянути глибше, то суперечка не настільки важлива – з точки зору історії сто років це дрібниця. Головне, що сувора святість дунаївського храму і нині тішить око.
Як і більшість споруд того часу, храм потерпав не лише від навали чужинців, але й від стихійних лих і людської неуважності. З кінця XVII століття в історії костелу більше як на сто років настає період постійних пожеж і, відповідно, відновлень.
У 1688-1798 роках після того, як костел випадково підпалили військові, його відновленням займався вікарій Станіслав Бржежанський. Після чергових пожеж у 1724 році святиню реставрував уже архієпископ Ян Скарбек. Далі упродовж століття тривали розписи стін, склепінь, облаштування декору. Остання в часі суттєва реставрація храму відбулася у 1909-1912 роках. Саме тоді в інтер’єрі з’явилися розписи Леонарда Вінтеровського.
Однак уже через два роки спалахнула нова війна. Внаслідок бойових дій було пошкоджено дах і склепіння храму, російське військо конфіскувало дзвони. І хоча у міжвоєнний період споруду було вкотре відновлено, уже в радянський час її доля стала доволі сумною. Остаточно костел закрили у 1948 році. На той час через пошкоджений дах відбулося замокання фресок. Нове життя древній храм отримав уже в часи Незалежності, коли віруючі Римо-католицької церкви понад десять років приводили його до сьогоднішнього стану.
1. П’ять шляхів зі Львова. – К.: Грані-Т, 2008. – 144 с.
2. http://portal.lviv.ua/article/2016/09/07/dunayivski-zustrichi-2016-pro-antropologiyu-vidpovidalnist-ta-avtoshlyah-cherez-yevropu
3. http://photo-lviv.in.ua/suvora-svyatist-dunajivskoho-kostelu/
