Дати експозиції у Львові: 02 вересня – 10 вересня 2017

Місце: Палац Сапеги

Адреса: м. Львів, вул Коперника, 40-А

Час презентації: презентація відбудеться 2 вересня о 13:00. Організатори особисто презентують фотовиставку та книгу «Якби не війна» 

https://www.facebook.com/ifnotwar 

Організатори:

1. Юлія Волкова

2. Олена Соколовська

3. Олена Бєлячкова

4. Тетяна Грубенюк

5. Євгенія Барилко

6. Вікторія Павленко

Скільки всього могло б статися й не статися, якби не війна…

Навесні 2014-го в Україну прийшла війна, що змінила життя багатьох.  Війна, яка показала, наскільки багато людей надзвичайно гаряче люблять свою країну. Війна, яка позбавила сну сотні тисяч українців – воїнів, які зі зброєю в руках стали на захист кордонів Батьківщини, їхніх рідних, які щохвилини молилися, щоб вони повернулися живими, і просто небайдужих людей, які зрозуміли, що лише об’єднавши зусилля, ми зможемо протистояти російській агресії. Війна, що відкрила справжніх Героїв сучасної України, людей, яких ця війна торкнулася безпосередньо. 

А в грудні 2015-го дівчат-волонтерів київського військового шпиталю вирішили, що просто допомагати захисникам на фронті та в госпіталі для них замало. Що історії сотень українських бійців, яких знають вони, мусить почути вся Україна і навіть весь світ. Що нам є ким пишатись і кого ставити в приклад наступним поколінням.

«Ми дивилися в очі кожного з них і думали, - розповідають дівчата, - скільки всього вони нам не розказали?! Ми написали про них багато, і чули ми про них багато, але скільки всього ми ще не знаємо? 

Їхні очі бачили те, що ми ніколи не побачимо, за кольором їхніх очей криється так багато болю, смутку, страху, смерті, жалю, туги. Очі наших 122-х Героїв вже ніколи не будуть такими, як колись. 

Зараз стало неважливо, скільки кожному з них років. Вони зустрічаються в коридорах шпиталю та по-братськи обіймаються, хоча одному 23, а іншому 45. Вони розуміють один одного без слів і чітко знають, що вже ніколи не зможуть зробити вигляд, що нічого не було. В їхніх очах назавжди залишиться відбиток війни – тієї, що навчила їх виживати, бути чесними і справедливими, подавати руку допомоги та ділитися останнім, боронити свою землю до останньої краплі крові, віддавати своє життя за побратимів, радіти дитячому малюнку та плетеним шкарпеткам від старенької бабусі. Вони вміють цінувати те, що для нас здається дріб’язковим і буденним. Вони ніколи не забудуть, кого мають шанувати і кому мають дякувати, натомість ми це забуваємо». 

Отже, на початку грудня 2016 року все це переросло в масштабну фотовиставку та майже 500-сторінкову книгу «Якби не війна». 

***

Фотопроект і книга «Якби не Війна» – це результат титанічної праці команди волонтерів протягом року. Фотовиставка складається з 8-ми тематичних блоків, в кожному з яких від 12 до 25 світлин: кохання, жінки на війні, мирні професії воїнів, героїчні мами з їхніми героїчними синами, соціальний блок, легіонери, невідомі герої та блок з 12-ма Героями, які вже ніколи не будуть з нами. Це обличчя, історії, пам’ять та мрії Героїв сучасної України. Ось уже півроку виставка подорожує містами України, її вже бачили у містах східного, центрального і північного і південного регіонів. Тепер волонтерський фотопроект «Якби не війна» вирушає на захід, і перше місто, що буде приймати його - Львів. 


Про книгу:

Саме розуміння ціни нашого з вами миру і підштовхнуло волонтерів до створення книги «Якби не війна», що містить усі 122 історії Героїв на світлинах. Ви перегорнете сторінку і побачите фото, з якого на вас буде дивитись усміхнений хлопчина з трохи кирпатим носом і примруженими очима, прочитаєте його ім’я…  Перегорнете далі, де на зміну хлопчині прийде дорослий чоловік з посивілими скронями і глибокими зморшками. Можна просто гортати й дивитись фото. Звичайні обличчя звичайних людей… 

Але не поспішайте перегортати сторінку, прочитайте. І ви дізнаєтесь, що кирпатий хлопчина ледь не втратив ноги і вчився наново ходити й говорити, а дорослий чоловік оббивав усі пороги, щоб піти на війну, хоча сам він з іншої, мирної країни. Ви побачите Героїв очима людей, які їх знають поіменно та особисто. Це не просто обличчя, це не просто люди, це ті, хто не дає нашим очам бачити страхіття війни. Вони – ті, хто не дозволить нам пережити те, що пережили вони. За кожним обличчям на папері – неймовірна історія життя, героїзму, відданості, любові і жертовності. Це – новітня історія України, свідками якої є ми всі.

Кошти від реалізації книги волонтери спрямовують на допомогу родинам загиблих, на ліки для поранених у шпиталі, а також на потреби військових на передовій. 

- ТЕМАТИЧНІ БЛОКИ 

Блок 1.  КОХАННЯ І ВІЙНА – 12 світлин

Блок 2.  ЖІНКИ НА ВІЙНІ – 12 світлин

Блок 3.  ВІЙНА – ЦЕ ТИМЧАСОВО. ПРОФЕСІЇ – 12 світлин

Блок 4.  ГЕРОЇЧНІ МАМИ – 12 світлин

Блок 5.  Я – Є! – 12 світлин

Блок 6.  R. I. P. – 25 світлин

Блок 7.  Легіонери – 12 світлин

Блок 8.  НЕЗЛАМНІ. НЕСКОРЕНІ. НЕВІДОМІ – 25 світлин


Блок 1.  КОХАННЯ І ВІЙНА

12 пар… Кохання і війна… Саме це єднає серця. У кожної пари – своя історія. Комусь із них ледь за двадцять, а хтось уже 25 років разом. Хтось був знайомий ще з часів студентства, а хтось познайомився в шпиталі. Хтось народився і виріс на Заході, хтось – на Сході. Хтось усе життя присвятив армії, хтось – бізнесу. Хтось довго йшов до одруження, а хтось уже на другому побаченні зрозумів, що це – Доля.

Несумісно, здавалось би. Але любов – повсюдно. Навіть на вій¬ні. Людину можна вбити, любов – ні. 

Історії цих пар можна розділити на дві категогії: тих, чиї почуття збереглися, незважаючи на війну, й тих, котрі знай¬шли одне одного… завдяки війні. 

Ми ж, готуючись до зйомки, поставили собі на меті: показати, що для кохання не потрібні особливі умови. Іноді достатньо просто залишитись удвох на кухні, іноді просто прогулятись парком або посидіти біля каміну, пройтися берегом моря чи з’їздити на озеро. Місце, час і оточення  – не суттєві! Головне – разом. Триматися за руки, відчувати рідні обійми. Так і з’явилася загальна картина: професійне фото, де основа – вони, все решта – другорядне, тому не реальне, а додумане і домальоване. 

Ми втілили в життя свій задум «завдяки» і «всупереч». 

Завдяки цим людям і всупереч війні.


БЛОК 2.  ЖІНКИ НА ВІЙНІ

Одного дня вони змінили зручні офісні крісла і витончені туфельки на окопи та берці. Подорожі закордон та походи в гори – на поїздки в зону бойових дій. Затишну домашню кухню – на бліндажі. Дамську сумочку – на автомат. Вони звикли накладати джгути і забули, що таке макіяж. Але вони залишились жінками. Просто тепер вони інші. Вони – Жінки на війні!

Чому вони пішли туди?

Бо взимку 2013 на Майдані побили їх дітей, родичів, друзів, однодумців.

Бо в вільній країні, їх країні, почали будувати «русский мир».

Бо їх (та і не тільки) чоловіки носять автомати Калашникова, а не доньок на руках. 

Бо багато хто більше не зможе спокійно запускати салют на свята.

Бо діти в українських школах малюють не будинки, море і планети, а солдатів і танки.

Бо в Діда Мороза просять не новий велосипед, а миру і «щоб татко повернувся живим».

Бо війна.

Бо вони Берегині. І вибрали саме такий шлях берегти свою країну. Це не всім чоловікам під силу, не те що звичайним жінкам. Але вони інші. Вони ті, хто вибрали не простий шлях. І вони-Жінки! Просто-Жінки на війні. Жінкам на війні не місце. Це те, що сиділо в головах людей задовго до початку війни. Це та теорія, до якої звикло суспільство. Для багатьох і сьогодні жінка на війні – неприродне явище.

Але! Але це все теорія, яка не має нічого спільного з нашою дійсністю. За два останніх роки тисячі українок пройшли крізь війну. Не змогли оминути це й ми. Направду, поки в цю тему не занурюєшся, навіть неможливо уявити, які неймовірні жінки, які захищають нас з вами! 

Дванадцять красунь, дванадцять воїнів, якими ми щиро захоплюємось! Дванадцять, котрі уособлюють тисячі.

Наша мета – не ідеалізувати їх чи створити їм романтичний образ «жінки-воїна». Не оцінювати їхню роботу. Не давати відповідь на запитання: «Чи є на війні місце для жінки?». Не сказати цим жінкам, що їхнє місце – вдома з дітьми, чи, навпаки, закликати інших брати до рук зброю та йти на війну.

Мета цього блоку, як і всього проекту «Якби не війна» – показати Героїв такими, які вони є. Без вигаданих історій і сюжетів. Хоча на фото ви не побачите їх в камуфляжі,  чи на передовій, змученими і втомленими. Це єдине, що ми дозволили собі змінити. Бо дійсно, хотіли, щоб ці розкішні жінки хоч на декілька годин відчули себе по-іншому. Бо знаємо, що за останні 2 роки вони не так часто одягали сукні. А ці гарні вбрання так личать їм!..

Вони всі такі різні! Хоча...

Вони однаково гаряче описують власних дітей, кохання, бойові виходи, любов до України, смерть друзів, врятовані життя, побратимів, своє життя до війни та плани на майбутнє.

Вони, як мантри, повторюють: «Кожне життя варте того, щоб за нього боротись», «Ніхто не їде туди вмирати», «Якщо не я, то хто?»

Хтось із них ще 20 років тому пов’язав своє життя з армією, а хтось пішов у добровольчий батальйон під впливом власних переживань. Хтось із дитинства був патріотом і революціонером, а хтось лише дивлячись в обличчя ворога, зрозумів, що ми – єдина нація. Когось підтримали рідні, а хтось навіть приховував «свою війну».

Якби не війна, ці жінки, мабуть, і не були б знайомі, однак тепер, їхні долі дивним чином переплелися. В своїх розповідях вони згадують одних і тих же людей. Кожна по-своєму: чи то як командира, чи то як друга й побратима. Їх об’єднало одне слово – «війна». Бо таке життя. Їхнє життя.

Насмілимося дати вам пораду: прочитайте історію кожної з них! Просто прочитайте серцем! Не давайте оцінку, а просто проживіть ці 12 життів. 

Як прожили їх ми...

Вже починаючи з дати публікації, якою ми обрали саме 8 березня, ми розуміли, що буде багато різних думок і вражень. Так, зараз тривають дискусії – варто чи ні вважати цей день святом. Але давайте просто вважати цей день днем початку весни, і не заглиблюватись в суперечки.

Потрібно жінкам брати до рук зброю, чи війна не для них. Як краще фотографувати привабливу жінку, в якій сукні, в якому приміщенні… Ми навмисно не наслідували жодну з існуючих фотосесій, всі наші роботи – то є наша праця, наші думки, наші задуми та наші ідеї. Ідея цього блоку – саме спонукати багатьох до запитань: «Чому вона в сукні, а в неї  в руках зброя? Чому такий фон на фотографії? Чому вона не в українському вбранні чи військовій формі? А чи насправді всі вони брали участь в АТО?». І сам дисонанс – зброя та вечірня сукня: це найголовніше, що кожен з глядачів мав побачити. ВОНА: прекрасна жінка, ВОНА захищає свою державу! Але, як відомо, в суперечці народжується істина! А те, що суперечка виникла – факт! І, можливо, побачивши ці фотографії, багато хто замислився над тим, що відбувається в нашому суспільстві.

Саме тому ми зробили такі світлини – поєднали непоєднуване. Саме тому для зйомки вибрали Межигір’я – як символ першої маленької перемоги нашої країни над режимом. Сьогодні ці дівчата продовжують робити все для кінцевої перемоги.

Ці фото зроблені не «для краси», а для того, щоб підкреслити: війна втрутилась в життя. Особливо в життя цих ніжних та тендітних дівчат... Тому ми наполягаємо: читайте їх історії – тоді багато чого стає зрозумілішим. Фото без історій нічого не варті. Фото – це зовнішність, прекрасна зовнішність наших українок. Їхня історія – це душа: дивовижна, глибока, сильна, неочікувано смілива душа кожної з них». Їм би квіти в руки, а не зброю»… –  коли вони переможуть, то будуть квіти, а зараз вони продовжують свою боротьбу, а ми – свою. Вони не моделі, вони – воїни. Моделями стали на один день. Ми були волонтерами і залишились ними. 


БЛОК 3.  ВІЙНА – ЦЕ ТИМЧАСОВО. ПРОФЕСІЇ

Усе, що відбувається на війні, – це не норма. Це – війна. Але це також і життя. Просто там воно інше. Війна – це тимчасово! І рано чи пізно вона закінчиться. І тоді додому повернуться всі Герої. Більшість із них зніме  камуфльований одяг і перестануть вирізнятися серед інших. Вони стануть звичайними. Але це тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні немає.

Що кидається в очі? Незбіг ролей – там і тут: військові професії – снайпер, кулеметник, штурмовик, сапер, водій БМП, а до того вони – вчителі, шахтарі, музиканти, кухарі, агрономи, бухгалтери і навіть діджеї…

На війні вони почали розуміти цінність життя, зрозуміли себе, отримали можливість доторкнутися до правди, почали дорожити справжніми відносинами.

Вони повернулися іншими людьми. Не кращими, не гіршими. Просто іншими. Бо пережили те, що може зламати, спалити зсередини. А вони вистояли і, як легендарний фенікс, постали оновленими. Вони змінюють своє життя і життя тих, із ким їх зводить доля.

Вони – ті, хто не скиглить, не шукає виправдання своїм вчинкам, не опускає руки, а рухається вперед і рухає світ. Вони працюють над собою, тим самим допомагаючи іншим.

12 простих історій про надзвичайних людей. Вони неймовірні! В кожному з них, здається, дві людини з одним життям і спогадами.

Незалежно від нашого ставлення до війни поважаймо тих, хто стоїть на захисті нашого чистого неба, спокійного сну та мирного життя.

У важкі часи захищати свою країну пішли ці воїни, вони – Герої, патріоти своєї держави. Але чи все ми з вами зробили, щоб вони повернулися до мирного життя?

Ми готувались, активно працювали і дуже хвилювались! Чому? Бо це важливо. Нас не потрібно переконувати, що хлопці, які брали участь у зйомці – це Герої. Ми це знаємо! Але ми намагались показати всім весь їхній такий простий, на перший погляд,  героїзм! І дуже хочеться вірити, що нам це вдалось. 

Ми знаємо, що ви пишаєтесь ними, цінуєте їхні вчинки, вдячні їм за мир! Скажіть їм це навіть, якщо вже неодноразово говорили. Це не важко, але, може саме цих ваших слів комусь з них зараз бракує. Ще одне «Дякую» ніколи не буває зайвим. 


Блок 4.  ГЕРОЇЧНІ МАМИ

…І від тих вибухів розриваються  на маленькі частинки саме серця матерів ©

«Мамо!» – біжить хлопчик до молодої матусі… 

Вона запам’ятовує його перше слово, перший крок, уперше розбите коліно і першу шкільну оцінку.

«Мамо!» – несе молодий чоловік квіти усміхненій жінці… 

Вона пишається вже дорослим сином, пам’ятає кожне його досягнення та душевні переживання і будь-якої хвилини готова примчатись йому на допомогу.

«Мамо!» – цілує кожну зморщечку на материнських руках сивочолий чоловік… 

Вона вже стала бабусею, а то й прабабусею його дітям, вона прийняла його життєвий вибір і благословила, вона все ще пам’ята є його перший сміх і перші дитячі сльози.

Майбутнє нації в руках матерів. Бо саме матері виховали тих, хто сьогодні став на захист нашої держави.

Це їхні сини – Герої сучасної України! Це їхні сини платять здоров’ям, а часто й життям, за наше мирне небо. Це завдяки їхнім синам ми знаємо їх самих.

Спогади не тільки гріють. Вони ще й болять. Особливо спогади сотень тисяч матерів, чиї сини зазнали на собі, що таке кривава війна.

«Мамо...» – виривалося зі стогоном із обвітрених вуст в момент, коли отримав поранення. Він думав тоді про неї – рідну, люблячу, добру і таку розуміючу. Думав, що не встиг навіть сказати їй, як цінує її. А може встиг вже й попрощатися з нею. Думав, що він загине і все – не болітиме йому вже, а їй жити з пекучим болем втрати ще багато років. Він думав, що вона й не знає де він, бо ж не говорив їй нічого. Бо цінує її життя і спокій більше, ніж свої власні. Не завжди розуміючи, що він сам і є маминим спокоєм.

Про що ще він думав тоді, може й ніколи не розповість, щоб не тривожити її зараз. Навіщо? Він же вижив, його врятували, побратими витягли з поля бою, а лікарі зробили неможливе.

І лише їй відомо, скільки вона пережила, скільки безсонних ночей провела вмиваючись сльозами і благаючи Бога, щоб її син залишився живим. Тільки Богу відомо, скільки куль вона відвела від нього своїми молитвами, скільки обстрілів і оточень він оминув завдяки великій силі материнської любові.

Вона його ростила, опікала, вчила – не для війни, а для життя: щасливого, яскравого, довгого і, головне, мирного. А він, її Захисник, став Героєм. Не тому, що надто прагнув цього, просто так склалися обставини, так зійшлися зірки, коли він зміг виявити якості, які мама виховувала в ньому з дитинства.

Чи був у цих жінок вибір? Чи могли вони бодай щось змінити тоді? Ці питання вони задавали собі не один раз за останні місяці, шукаючи відповідь, чому на долю їхніх синів випало таке випробування.На вчинки здатен не кожен син, а прийняти і усвідомити цю жертву здатна не кожна матір. Ми захоплюємося цими людьми і намагаємось зрозуміти – як? Як вони зробили це??? Як вони винесли весь цей жах і не втратили здатність так щиро і дзвінко сміятися?

Ці 12 історій – приклад безумовної материнської любові й жертовності та неймовірного синівського героїзму. Мама – теж боєць. Так само, як і її син!

Мами Героїв, ви захищаєте нашу державу в цій неоголошеній війні, віддавши найдорожче, що маєте. Мами-Героїні, ви заслуговуєте на особливу шану, вдячність і земний уклін від усього народу України!

Здається, це блок, в якому найбільше любові, відданості, мужності, героїзму, вдячності, щирості, самопожертви та краси. Найбільше непідробних емоцій – таких болючих, але, водночас, і світлих!

Сім’ї, що ми зняли у проекті, вже давно займають у наших серцях особливе місце. Ми безмежно пишаємось знайомством та дружбою з ними. Шкода тільки, що ці почуття виникли через війну. Але якби не війна, ми б ніколи не мали щастя знати цих, тепер вже рідних нам, людей.

Ми вдячні нашим захисникам та їх неймовірним мамам за те, що погодились стати героями цього блоку. Підготовка до нього вимагала чималих зусиль з їхнього боку – багато кому довелося приїхати на зйомку з іншого міста, не дивлячись на зайнятість та стан здоров’я. 

Хлопці, дякуємо вам за героїзм, за те, що вижили і повернулись! Матусі, дякуємо, що виростили і виховали таких синів! Дякуємо, що розповіли про них! Ви знаєте, за що так пишаєтесь ними. А ми підтримуємо Вас у цьому і пишаємось тим, що вони – наші друзі!

Розповідаючи свої історії, ви пережили ті події ще раз, поділилися своїм неймовірним материнським болем. Нам хочеться думати, що забрали хоч часточку того болю від вас, розділяючи його з вами. Земний уклін і безмежна вдячність вам, наші матусі!!!


БЛОК 5.  Я – Є!

«Війна, як війна! – кажуть вони. – Нічого особливого».

Нічого особливого… Вдуматись лише! В 20-25 років війна для них – «нічого особливого!»

Вони – ті, хто у свої 20 років втратив друзів. 

Вони – ті, для кого «200» і «300» не просто числа, а доля. 

Вони – ті, хто канонаду вибухів чув частіше, ніж звуки дискотеки. 

Вони – ті, хто в розвідку та на бойові завдання ходив частіше, ніж на побачення.

Вони – ті, хто святкує два дні народження на рік і другий вважає важливішим.

Вони – ті, кому в обличчя летять слова: «Ми тебе на війну не посилали».

Вони – ті, хто в гості до друзів частіше ходить на кладовище, а не додому.

Їм не потрібна була війна. Вони її не хотіли, не кликали. І коли вона все ж почалася, не сказали, що ця війна – не їхня. З яким ентузіазмом вони їхали на Схід, бо не могли тут сидіти склавши руки! Йшли, щоб захистити свою державу – ту її частину, яка палала вогнем, щоб не пустити той вогонь далі. І часто вони були молодшими від самої держави.

Вони їхали, навіть не розуміючи, куди і які завдання виконуватимуть. Але вони точно знали, навіщо вони це робили – захистити свою Батьківщину. А самі скромно називали це «робота в мене така», «бо це обов’язок кожного чоловіка», «якщо не я, то хто». Ці слова й досі звучать з їхніх вуст без тіні пафосу і гордовитості. Вони зовсім не вважають себе Героями і кажуть, що не зробили нічого особливого…

Вони йшли на війну, щоб завершити її. Дуже швидко перестали бути наївними хлопчиками і стали Чоловіками. На власні очі побачили увесь жах і бруд війни, зазнали відчаю і пізнали смак перемог. Вони там ставали дорослими за одну ніч бою. 

Війна – це не піднесено героїчні походи під знаменами. Є фраза, яка звучить дуже страшно: «Коли ти збираєш своїх друзів у пакет…» Вона промовляється ними тихо і одночасно з надривом… Її не поясниш звичайній людині, але саме вона найточніше передає слово «війна». Це змінює людину назавжди. Все, що здавалося важливим до цього, стає мізерним».Найцінніше – життя». Це теж їхні слова. Слова солдата, що готовий померти щосекунди, до останнього виконуючи свою роботу – захищати нас із вами.

Багато хто з них отримав важкі поранення і вимушений піти з тієї війни, а вона триває. Там майже щодня гинуть їхні побратими, а вони, зціпивши зуби, дивляться новини, де «за останню добу втрат немає», отримують короткі СМС від побратимів з передової «в нас 4 – «200». Чи усвідомлюємо ми, цивільні люди, як вони щодня із цим живуть? Чи розуміємо, про що мовчить 25-річний хлопчик із посивілими скронями? Чи гідно витримаємо ми його спокійний погляд, спрямований нам просто в очі?

…Вони повертаються додому, і це повернення нерідко стає новим, ще більшим випробуванням. Що відчуває ветеран, коли намагається розповісти про свої відчуття, а це виявляється нікому не потрібним? Що відчуває, коли показує в транспорті «корочку УБД» і чує різку відмову водія? Що відчуває він, молодий сильний хлопець, коли не може самостійно заїхати на інвалідному візочку в магазин за елементарними продуктами? Що відчуває, коли бачить, як люди, що проходять повз, відводять від нього очі?

Комусь війна нагадує про себе болем у тілі, де ще лишились уламки  від міни. Комусь – щоденним відображенням у дзеркалі. А в когось на рівні інстинкту діятимуть звички, набуті там, на війні: наприклад, об’їхати, обійти усе, що лежить на дорозі, нехай це і дорога мирного міста – бо там може бути міна. Комусь – безкінечним поверненням у той момент, де життя розділилося на до і після: чи міг він бодай щось змінити тоді?..

Чомусь наше суспільство вирішило, що солдати – хворі люди і їх потрібно лікувати. Ви дійсно думаєте, що це так? 

Ні, вони не хворі. Абсолютно. Вони там вилікувались від багатьох «хвороб», якими нині продовжує хворіти Україна. Вони поранені. А це велика різниця. Ці рани загояться так само, як і поранені руки чи ноги, але шрами залишаться. Так само, як і шрами на їхніх душах. Ці рубці болять набагато більше, ніж рани на тілі. Цей біль вони носитимуть у собі все життя.

Чи готове наше суспільство до такого? Готове допомогти їм повернутися з війни по-справжньому? Чи готові ми бути вдячними за їхній подвиг? Вони ледь не щодня стикаються з байдужістю і нерозумінням. Ми не бажаємо ані на мить замислитись про те, що вони відчувають, чого потребують, які мають проблеми.

Хлопці не надто говіркі, коли мова заходить про них самих, скромні. Не в їхніх життєвих правилах хизуватися, як часто роблять це зараз їхні цивільні ровесники. Вони самі ще не до кінця усвідомлюють, який подвиг вчинили – пішли, захищали, вижили і повернулися. Вони за кілька місяців чи півтора-два роки на війні набули досвід, що за звичайних умов отримується десятиліттями. Саме тому вони такі особливі.

З’явилася нова для нашого лексикону абревіатура: ПТСР. Це модно зараз – говорити про це. А що наше суспільство ЗРОБИЛО для того, щоб допомогти їм? Чи отримують вони психологічну допомогу від кваліфікованих військових психологів, як це заведено в інших країнах? Чи є в нас такі спеціалісти? Все, що в них є, – це часто вони самі. Та ще справжні бойові друзі, які зрозуміють і підтримають. Але вони самі потребують допомоги і  розуміння. А суспільство… просто відводить очі. Проблема є, її потрібно вирішувати якнайшвидше. Ми не можемо лишатися осторонь, нам потрібно розбудовувати нову країну, за яку вже віддано багато життів найкращих людей. І як ми житимемо в цій країні, залежить тільки від нас – суспільства.

Чому цей блок було присвячено саме Дню молоді, запитаєте ви?

Ми дуже хочемо, щоб нашу державу розбудовувало та робило найкращою саме молоде покоління, люди з зовсім іншим світоглядом, мисленням, знаннями, прагненнями, принципами. Саме від них, 20-25-річних, залежить, як і в якій країні ми житимемо через 30-50 років. Ті, хто може давати нове життя нашій Країні тут, і ті, хто захищає свою землю там – вони одного віку, тож мають багато спільного. Саме тому наша мета – привернути увагу молодої верстви суспільства до проблем при поверненні хлопців з війни. Показати, що в їхньому віці можливо бути і Героєм, бути потрібним своїй державі, робити серйозні і зважені вчинки, мати змогу вносити зміни. Саме вони не мають права бути осторонь цієї війни, якщо бажають жити в кращому суспільстві.

Завжди простіше знайти спільну мову з однолітками, і ми дуже хочемо, щоб ця спільна мова, ідеї, прагнення та цілі були знайдені між нашими молодими воїнами і юним поколінням, що живе в мирі завдяки хлопцям, котрі виборюють зараз цей мир на сході.

Завжди простіше будувати, мінятися, мріяти, коли ти молодий. Коли все життя попереду. Тож, сподіваємось, що тільки разом: розум і сила, спільні прагнення, спільна мета та зусилля, спільна любов до своєї Батьківщини таки знайдуть розуміння і  зроблять нашу Україну найкращою!

Уже 12 історій особливих Героїв. Молодих, красивих, чесних, добрих, справедливих, відповідальних, розумних, життєрадісних, цікавих, спокійних, мудрих, юних, справжніх і таких уже рідних!

Вони взяли участь у проекті не для себе, а для інших. Їхньому оптимізму, вірі в життя та в себе можна позаздрити! Погляд кожного з них міг би стати ляпасом кожному, хто сьогодні робить вигляд, що війни немає. Але не став. Бо вони мудріші. 

Вони – ті, хто навчить багатьох жити по правді, варто лише нам відкритися для цієї науки. Вони – ті, кого війна та її наслідки не озлобили, не зламали, а навпаки, в черговий раз відкрили найкраще, що було в кожному з них від народження. Не жаліються, а просто щодня працюють над тим, щоб життя навколо них мінялось в кращу сторону. І це в них виходить. Вони – ті, хто може побороти байдужість. Їм лише потрібна наша підтримка в цьому.

Це для них війна має обличчя ворога, а для нас, людей мирної України, вони і є обличчям війни. Вони для нас – війна, яку ми можемо тримати за руку, спілкуватися з нею, а часом, і обіймати.

Не ми потрібні їм, а вони нам! – головне правило, яке допоможе вистояти і нам, і їм. Вони тримають наше небо, а ми можемо тримати їх.

Відкриємо Вам маленьку таємницю. Насправді, цей блок був стартом – саме з нього почалась ідея всього проекту – нагадати суспільству, що Герої-захисники серед нас, що ми не маємо права не звертати на них увагу, що вони не повинні залишатись сам на сам зі своїми страхами та проблемами. 

Чому саме така візуалізація? Для цього є декілька причин. По-перше, ми не просто так вибрали в якості локації місця, де найчастіше можна зустріти ровесників наших Героїв: саме там, в університетах, на концертах, виставках, в театрах та ресторанах мали б бути вони – ті, хто свої найкращі молоді роки проводять в окопах і на лікарняних ліжках. Саме там, в місцях, де збирається найбільша кількість людей, вони частіше за все відчувають самотність. Вони відчувають, що світ навколо живе за своїми правилами і люди з «мирного» світу не мають бажання помічати їх – тих, хто для них виборює цей мир ціною власної молодості та здоров’я.

Друга фотографія – це те, що ми не могли залишити поза увагою – німий крик, що «злітає» з їхніх міцно стиснутих губ: «Я Є». Як показує досвід спілкування з цими хлопцями, вони не намагаються привернути до себе увагу самостійно. Вони не будуть розпитувати оточуючих, що ті думають про війну, бо «це смішно!» Вони набагато сильніші духом, ніж це здається. Кожен з них словами «Я Є» говорить не про себе, а про тисячі таких як він. Обличчя дванадцяти уособлюють всіх тих, кого ми сьогодні мусимо підтримати.

Намагатися врятувати весь світ – це або романтизм, або політика, прозвучало колись. Ми не розраховуємо ні на перше, ні на друге. Ми впевнені: для того щоб допомогти світу, іноді, варто допомогти лише одній людині. А може, потім саме вона і врятує світ. Хоча, сумніви тут не доречні – вони вже міняють себе, нас, світ навколо себе!

Тому, найбільша подяка вам, наші Герої! В першу чергу за те, що ви взяли до рук зброю, захищаючи нас, за те, що ви вижили, що не зламались! Дякуємо, що ви сильні і мудрі, ви впевнено бачите світле майбутнє України і продовжуєте робити все, щоб воно швидше настало! Дякуємо за приклад незламності та волі, за підтримку й віру в нас! Дякуємо, що відгукнулися на нашу ідею, приїхали на зйомку і вчергове довірились нам! Ми надзвичайно пишаємось кожним з вас і цінуємо те, що можемо називати вас друзями!


БЛОК 6.  R. I. P.

Авдіївка, Вуглегірськ, Красногорівка, Широкино, Маріуполь, Волноваха, Металіст, Зеленопілля, Щастя, Бутовка, Дебальцеве, Лутугине, Тоненьке, Санжарівка, Мар’їнка, Піски, Савур-Могила, Старогнатівка, Іловайськ, Ізварине, Нікішине, Кам'янка, Ольховатка, Малоорловка, Чорнухине, Аеропорти…

Ми більше ніж за два роки вивчили географію Донбасу краще, ніж знаємо географію своїх рідних областей. І деякі назви змушують здригатися, незважаючи на час, що пройшов після подій, пов’язаних з ними. Всі, хто там був, хто не був, але переживав кожен бій, кожну втрату, кожну труну…

Ми самі вибрали, що хочемо знати цю географію. Карта стоїть перед очима завжди. Якби на ній були маленькі цяточки – це були б крапельки крові на місці загибелі кожного захисника, з часом вони би стали річками. А зараз вся територія Донбасу – одна велика закривавлена територія. Крапелька на крапельці. Кривава географія війни.

Так само в червоних крапельках вся Україна – де є серця, закривавлені звістками про їхню загибель.

Тисячі загиблих військових майже за два з половиною роки війни – це геть не статистика. Це міста та села. Це батьки, брати, сестри, дружини, діти. Це одне, спільне на всіх горе! Це тисячі сердець, розбитих кількома словами: «Тримайтесь… Його вже немає!»

«200» – найстрашніше число. Така проста комбінація цифр і така страшна доля!

Ніж у серце без наркозу – до, і без знеболюючого – після.

Просто їх немає вже! І ніхто ще не придумав, як лікувати рани після цифри «200».

«200»… «200»… «200»…

Жодне свято, жоден салют, жоден концерт на багатотисячному стадіоні – нічого не перекриє одне, сказане гірким, тихим, безсилим голосом, слово: «200-тий». А потім воно ще довго пульсуватиме кров’ю у скронях, і ці тихі слова розриватимуть душу більше, ніж найгучніший крик!

Кожен з них мав би жити, мав би народжувати та виховувати дітей, мав би радувати власними успіхами батьків та тішитись успіхами дітей, мав би мріяти і планувати! Мав би...

Дехто з них не гуляв на власному весіллі, не став батьком, не зробив кар’єру, не побачив світ. Устиг лише потрапити на фронт та віддати життя за свою країну.

Хтось встиг покохати, одружитись, може, навіть народити дітей. Встиг навіть їм розповісти смішні історії, навчити їздити на велосипеді чи водити авто, встиг поняньчити онуків. А може, й зовсім нічого не встиг!

Небо не питало в нас, кого і коли забирати. Небо не питало їх, чи вони хочуть… Воно просто забирало їх. Когось одного, когось разом з товаришами.

Небо покликало – і вони пішли…

«Чому?», «Чому саме вони?», «Чому саме зараз?», «Чому саме так?»… Ми не знаємо відповідей на ці питання! Їхні рідні не знають також…

Так сталося, така доля.. 

Та ми точно знаємо, що кожен з них загинув Героєм!

Ми зараз живемо на крові, на їхній крові. Вся Україна – це кров і попіл. Це жива, густа, гаряча кров. На кожному кущику, рослинці, камінці.

Це земля, яка ввібрала життя, смерті, любові та болю більше, ніж колись кожен з нас відчує. Завдяки цьому країна жива...

Вони пішли воювати не тому, що ненавидять тих, хто в їхніх прицілах, а тому, що люблять тих, хто стоїть за їхніми спинами…

«Не моя війна. У моєму місті все нормально. У моєму житті все нормально, то десь там, то мене не стосується!»

Точно? Впевнені?

З якою легкістю люди кидаються такими словами!

Нормально тому, що саме вони не дозволяють ворогу дійти до наших міст, де зараз все спокійно. Наші загиблі хлопці цього не дозволили.

Хтось казав дружині: «Я піду, коли дійде до Києва», а сам збирався та їхав на Схід. А хтось і досі кричить: «Та я! Та я б пішов! Та я піду!» і продовжує сидіти вдома! 

Ви думаєте, вона – дружина, яка вже за кілька місяців похоронила коханого чоловіка, зрозуміє вас? Чи мама, яка проводжає сина в останню путь під вигуки «Герої не вмирають!», вас зрозуміє? Для неї він Герой з того часу, коли зробив перший крок, з того часу, коли пролунало його перше «мама». Це для нас той факт, що в його житті настало останнє «мама», зробило його Героєм!

Чи донька, яка з останніх сил, задихаючись від розпачу, кричить таткові: «Як ти міг? Ти ж обіцяв мене повести під вінець...», зрозуміє?

За вікном тиха серпнева ніч. Або засніжені вулиці, похрустують морозом.

За вікном дзижчання комарів, або тихо-тихо шелестять листям на деревах краплі дощу.

За вікном безтурботне життя…

І таке болюче: «Тримайтесь… Його вже немає…»

Це – ціна! Кожен з тих, хто живе лише тепер в слові «пам’ять» – це ціна! Пам’ятаймо про неї. Не забуваймо ні на мить. Це – ціна нашого спокою, поки з війни «200-ми» привозять 20-річних хлопців!

Шостий блок проекту «Якби не війна». 

Найважчий, найемоційніший і найважливіший. Ми довго не розповідатимемо про нього. Можливо, мине трохи часу, вляжуться емоції, і слова доберуться самі. Поки лише так.

Ми не знали всіх їх особисто. Але вони, їхні рідні, їхні історії, історії про них утворили всередині кожного з нас порожнечу. Дуже глибоку. І кожне наступне слово-спогад відгукується відлунням і довго-довго блукатиме в закутках зболілої душі.

Слухаєш – плачеш, згадують – усміхаєшся, пишеш – плачеш, перечитуєш – усміхаєшся крізь сльози. 

Вони цю порожнечу витворили, і потім самі ж її заповнюють. Як? Чим? Не знаємо…

Якось їм це вдається – навіть звідти!

Ми мусимо пам’ятати чи не поіменно тих, хто загинув. Когось знали, про когось чули раніше...

Але й вони не знали поіменно всіх тих, за кого віддали життя!

Якби туди не пішли вони – невідомо, що сьогодні було б із нами.

Ми не маємо морального права забути!

А щоб пам’ятати ці імена, потрібно повторювати їх. Щодня! Подумки, вголос, в молитвах. Стоячи на колінах перед ними.

Ми мусимо знати їхні біографії. Від слова до слова. Їхні імена, їхні захоплення, їхні вчинки. Вивчити, як молитву – і розповідати...

Бо, може, вмираючи, вони повторювали наші імена?

Хто знає...

Зараз ми можемо лише дивитися на їх фотографії і захоплюватися ними, читаючи історії їхнього життя. Це надзвичайні люди, це унікальні люди... Таких, як вони, більше немає. Такими, як вони, не стати за день, місяць чи рік. Вони билися тому, що так було потрібно. Загинули тому, що в один момент вчинили, як Люди… загинули Людьми…

Вони такі гарні на світлинах. Іноді усміхаються. Іноді серйозні. Іноді зі зброєю. Іноді з квітами. Іноді з прапором. Іноді з книжкою. 

Найстрашніше те, що там вони ще живі. А потім пролунало рокове: «Тримайтесь… Його вже немає...»

Їхні очі. Добрі, сумні, веселі, серйозні, жартівливі, жорсткі. Блакитні, зелені, сірі, карі, сині. Їхні очі на світлинах. Це все, що нам залишилось.

Ми могли не просити їхніх рідних ще раз передивитись їх фото, ще раз рвати душу, відкриту рану в серці. Але ми хочемо дивитись їм в очі і хочемо, щоб в ці очі дивилися і ви! Щоб ви знали, принаймні, історії цих 25-ти Героїв України!

Більше двох років війни. Безліч імен. Безліч світлин. Безліч незакінчених історій, чи, може, вже закінчених? Не знаємо, як правильно!

Нам соромно, по-дитячому так соромно, коли заплющуєш ввечері очі і не можеш заснути… коли в тисячний раз питаєш у себе: «Що я могла зробити, щоб він жив?». І в голові рояться тисячі думок, а відповіді немає… 

«А я могла щось зробити, щоб він жив?»

Ви знаєте відповідь?

Ви побачите 25 портретів та прочитаєте 25 історій. Зовсім різних, не схожих між собою, але однаково болючих...

Чому 25? Бо... АТО, гібридна війна, неоголошена. Можна придумати будь-які назви, але якщо не замовкають гармати і ллється кров, то це – війна, і ніяк інакше… Так от, вона не обирає, кого забирати! Це єдине місце, де Схід і Захід дійсно разом!

Тому 25 – по одному Герою з кожної області України, по одному за кожний рік Незалежності! По одному, для яких фраза «Якби не війна» має одне продовження – «Якби не війна, я був би живим!»

Хоч їх і в сотні разів більше... 

Вибачте нас! Більше поки що неможливо… Може, колись все буде інакше.

Пишучи ці історії, ми померли 25 разів… від тих же осколків, куль, мін, ворогів. Від того ж болю... Тепер вони житимуть вічно в кожному з нас…

Спіть покійно! Ви вже перемогли!

Коли ми розпочали підготовку до цього блоку – який присвячений загиблим Героям, ніхто навіть не здогадувався, наскільки нам буде важко після його виходу. До цього моменту, ми не один раз стикались з пораненнями, за третій рік війни ми добре вивчили дорогу до госпіталю. Ми не в перший раз чули про війну, адже с самого початку і досі допомагаємо нашим військовим на передовій. Ми не в перший раз плакали за загиблими хлопцями, бо вже не вперше купували нову форму та взуття – для того, щоб в ній покласти Героя у труну. Ми не один раз пишались та плакали від щастя, слухаючи про них історії, бо кращих чоловіків і воїнів, ніж наші українці, годі й шукати. І не один раз вмивались сльозами – від суму і горя, що кращих немає вже серед нас. Здавалось би, людина за цей час мала б пристосуватись чи трохи звикнути до того горя та сліз, що заполонили нашу Неньку, бо третій рік – не так вже й мало.

Але ти ніколи не зможеш відчути та зрозуміти той біль, доки це не стосується твоєї родини, твоїх рідних, друзів чи близьких. Що може бути страшніше за втрату батька для маленької донечки чи сина, які все ще чекають тата з війни? Що може бути гіршим за вдову, яка посивіла у 20 років? Що може бути страшніше за крик батька, що сам, переживши війну, тепер ховає свого єдиного сина? Що може бути гіршим за мовчання мами, бо більше немає з ким говорити? Ніхто і ніщо не поверне їм їхніх дітей, чоловіків та татусів. Ніхто й ніколи не втамує той біль.

Єдине, що можемо зробити ми – це пам’ятати. Пам’ятати і знати. Знати їхню історію, бо колись це стане і нашою історією також. Саме про них будуть читати в книжках наші онуки та правнуки, саме вони зараз пишуть нашу спільну майбутню історію України. Пишуть її своїм життям, своєю кров’ю – як на сторінках книжок, так і в серці землі, де виростуть квітучі сади, в пам'ять про них.

Війна не закінчуються з останнім пострілом. Війна лишається в душах тих, хто брав у ній участь. Час, як відомо, не стоїть на місці, але для тих, хто втратив найдорожче – дітей, рідних, – він ніби зупиняється. Назавжди. Навіки. Ми не маємо морального права забувати тих, хто віддав своє життя за наше мирне майбутнє. Ми повинні зберегти пам'ять навічно! Якщо забудемо, біда прийде знову.

25 портретів. 25 історій. 25 життів. Їхні життя так по-різному розпочались, і так, майже однаково, закінчились. Всього 25 із тисяч. Із тисяч нікому не відомих імен. Із тисяч нікому не відомих життів. Війна, яку ніхто не оголосив досі. Біль, з яким ніхто не може впоратись. 

Надія та віра – лише на цьому все тримається. Життя випалило їх, як сірники; вирвало, ніби ніж з пекучої рани. Ми винні Україні синів. Спіть спокійно і будьте впевнені: ми нагадаємо. Пам’яті тих, хто залишився на лінії оборони державності.  Нам треба прожити гідне життя, прожити його з честю та достоїнством не лише за себе, а й за них також. Продовжувати розпочату і не закінчену ними боротьбу. Щоб потім, коли прийде час, і ми зустрінемось там, нам не було соромно подивись їм у вічі. Бути гідними їхньої любові та честі.

А сьогодні ми просто мусимо їх пам’ятати. Підтримувати їхні родини, їхніх діточок, не давати їм опустити руки ще нижче, а давати їм надію, що все не марно, доводити кожного дня, що ми продовжуємо розпочату їхніми синами справу. Дорогі батьки, дорогі дружини, дорогі сестри та брати, дорогі побратими, ми щиро вдячні Вам за кожне ваше слово, за кожен Ваш спогад, за кожну мить, яку довелось пережити знову. Ми вдячні Вам за можливість, хоч і заочно, але дуже близько познайомитись із найкращими синами України. Ми вдячні за те, що дозволи нам розкрити наших Героїв зовсім з іншого боку та поділитись самими теплими, домашніми спогадами та моментами з їхнього життя. А з розповідей друзів по війні ми лише впевнились у тому, що вони і є одні з найкращих, одні з найдостойніших, і про них мають знати, як і про ті тисячі загиблих невідомих нікому воїнів.

Ми вдячні нашим художникам, які взяли на себе дуже важке завдання: не знаючи нічого про людину, намалювати її портрет, маючи лише декілька фотографій, часто не з самого останнього періоду її життя, часто не схожих на людину за її життя. 

Нам дуже важливо, щоб кожному, хто дивиться на портрет, ставало зрозуміло – перед ним надзвичайна людина. Щоб кожен захотів якнайбільше дізнатися про життя Героя, Українця, Громадянина своєї країни. А дізнавшись, пишався тим, що народився на одній землі з Такою людиною, і переказував цю історію іншим людям ще довго-довго. Щоб Герой жив вічно у нашій пам’яті.

Дорога пам'яті повинна бути вічною. Тоді мрії людей точно здійсняться. Небо завжди буде чистим і світлим. Ми вдячні загиблим і нині сущим солдатам цієї страшної війни, які боронять нашу країну, виборюють їй майбутнє, її життя. 

Ми не знали й не хотіли війни. Її також не хотіли й ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні батьків, ні дітей. Наш народ опинився в  нелюдських умовах: війна принесла горе, страждання, сльози, виявилась неминучим і особливим важким випробуванням для народу.

Потрібно завжди пам'ятати і полеглих на бойовому посту, і тих, хто повернувся, пройшовши нелегкі дороги війни, і тих, хто стоїть зараз живим щитом між ворогом і нами. Поки живуть поранені війною люди, їх пам'ять – міст між війною і миром. Нашим обов’язком, як і обов’язком наступних поколінь, є зберігати цю пам'ять, переймати їх досвід, і нести відповідальність за існування України на Землі.


БЛОК 7.  ЛЕГІОНЕРИ

Ще три роки тому ми всі були чужими людьми, кожен із нас мав свої справи, свої інтереси, власних друзів та ворогів. Ще три роки тому ми не могли б подумати, що саме ворог зробить нас найріднішими людьми на світі.

Всього три роки тому кожен з нас мав свої плани та ставив різні – свої – цілі, і тоді ми й уявити не могли, що ворог поставить перед нами одну мету.

Всього три роки тому нас роз’єднували тисячі кілометрів, і можливо, хтось із нас ходив вулицею саме вашого міста у вашій країні, а зараз ворог об’єднав нас на маленькому клаптику нашої України.

Не знаючи одне одного особисто, ми стали пліч-о-пліч на захист нашої держави, ми піднялися великою хвилею добровольців та волонтерів. Могутній та сильний дух патріотизму став рушійною силою і найкращою підтримкою в найстрашніших боях. А допомога з усього світу вселяє віру в перемогу і по цей день.

Ти, саме ти – той, хто подав мені, українському солдату, руку допомоги в цій страшній війні... 

Ти – той, хто залишив свою родину за тисячі кілометрів від Донбасу і приїхав, щоб бути зі мною в окопі... 

Ти – той, хто не знає моєї мови, але розуміє без слів, коли сумую за донечкою... 

Ти – той, хто має іншу віру, але називає мене братом і ділиться останнім шматком хліба… 

Ти – той, хто слухає Гімн моєї держави з великою повагою і носить на рукаві шеврон з моїм прапором… 

Ти – той, хто хоронить побратимів і оплакує їх, як рідних братів… 

Ти – той, хто ще три роки тому був мені чужим, зараз став чи не найріднішим… 

Ти – той, кому кожен з нас вклоняється до землі за те, що борониш українську землю, проливаєш на ній свою кров, віддаєш за неї своє життя. 

Ти – той, хто не розриває мою Україну на шматки, заливаючи її кров’ю найкращих синів… 

Тобі не потрібно було доказів в моїй правді, бо тобі, як і мені, було незрозумілим, чому, живучи на своїй землі, я не маю боронитись…

Ти – той, хто не б’є себе кулаком у груди і кричить, що патріот, сидячи у затишному кафе, а мовчки бере автомат та приходить змінити мене на блок-посту… 

Ти – той, хто витягував мене з-під обстрілів і затуляв мою розірвану на лахміття рану своїми руками з єдиним проханням: «Тільки живи, брате!»… 

Ти – той, хто, їдучи у відпустку, везе моїм батькам подарунки, думаючи дорогою, що свого сина не побачиш ще довго… 

Ти – той, хто знає про моє життя більше, ніж ті, кого я називав друзями… 

Ти – той, хто разом зі мною дивився в очі смерті, а я, тримаючи тебе за руку, розумів, що все у нас буде добре…

Ти – той, хто прикриє спину і не відступить ані кроку назад…

Я, український солдат, волонтер, громадянин, дякую тобі, що прийшов на допомогу з Грузії, Хорватії, Чечні, Білорусі, Канади, Ізраїлю, Азербайджану, Латвії, Узбекистану, Росії, Польщі, о. Мен (коронне володіння Великої Британії), з багатьох інших куточків землі. Ти прийшов допомогти мені в моїй боротьбі. Тепер це – наша боротьба.

Ми не самі в біді, нам простягнули руку допомоги дуже багато людей з різних країн світу. Ніхто й ніколи не міг би уявити, що зовсім чужі люди будуть не тільки читати статті чи дивитись новини про Україну, вони будуть збирати тонни допомоги солдатам, відправляти посилки в родини загиблих, запрошувати наших бійців на реабілітацію. Нескінченний потік турботи, хвилювання, допомоги.

Про всіх хотілося б розповісти, написати, та ми не зможемо охопити все. Ми дякуємо кожному, хто довірився і допомагає нам, але розказати хочемо саме про тих, хто, ризикуючи власним життям, дарує нам мирне небо в наших містах. 

Це – бійці і наші з вами Захисники з інших країн. Ви тільки вдумайтесь: залишити облаштований добробут, власну справу і прибуток, а найголовніше – родину, і поїхати на війну! На нашу війну…

На жаль, багато українців говорять: «То не моя війна!» А чия? Може хорвата?! Чи шведа?! А, може, чеченця?! Так, ми з впевненістю можемо сказати, що ці люди є більшими патріотами України, ніж велика частина нашого населення. І це чиста правда. Вони не роблять вигляд, що їх це не стосується, вони не ховаються за вигуками: «А от коли дійде до мого дому, я піду!» До їхньої домівки ця війна точно не дійде. Вони не роблять із себе героїв і не кричать на кожному кроці про те, що бачили чи пережили на цій війні. 

Ці люди просто боронять нас з вами. Ці люди просто виборюють для нас можливість жити і вирішувати самостійно. Цим людям не байдуже, як будуть жити наші діти після нас. Вони не кажуть, що воюють замість нас, ні, вони кажуть, що воюють разом з нами, за нашу волю, честь, славу, народ і Україну.

Ми не маємо права не розказати про них, і це тільки маленька крапля в морі, бо таких бійців багато. Ми хочемо, щоб не тільки Герої проекту, а й інші чоловіки й жінки, які приїхали боронити нас від агресора, знали  – ми вдячні всім їм і особисто кожному за це, як ми вважаємо, героїчне рішення.

Ми розкажемо вам 12 історій. Кожна з них – про воїна, легіонера, про «Того, хто подав мені руку…»

«Я не громадянин України, але це не означає, що я не маю права говорити як українець 

та відчувати себе українцем. Я воював за Україну, я довів те, що гідний бути українцем, у мене є це право!» ©

Мимоволі згадуються слова, що були написані, коли ми лише починали: «Ми не хочемо змінити їх чи вас. Ми хочемо, для початку, познайомити вас із цими людьми...»

А сталося так, що за цей час ми самі познайомились з безліччю прекрасних людей, які всім серцем люблять Україну. Хоч наша основна мета і не змінилась – ми так само бажаємо, щоб Україна знала своїх Героїв в обличчя, та тепер не обмежуємось лише цим. Ми відчули, як змінились ми самі завдяки цим величним людям, які роблять нас кращими. Одна лише розмова з будь-ким із них може змінити світогляд. І тепер, ми хочемо, щоб вони змінили і вас. За той короткий час, що нам вдалося поспілкуватися з нашими Героями, ми були неймовірно вражені. Вони з таким запалом та гордістю розповідали про свої родини, побратимів, так щиро дякували волонтерам, з таким болем згадували загиблих, з такою величезною вірою в нас вони повертаються на передову - а от про свої проблеми не кажуть ні слова. Ми навмисно порушували питання пов’язані з труднощами, з якими вони стикаються знаходячись в нашій країні… ні, не для того, щоб написати гарну історію і забути, а для того, щоб показати, що нам не байдуже, що ми готові допомагати їм так само, як вони допомагають нам. В цих мужніх чоловіків дійсно є багато невирішених питань та проблем, хоч вони не жаліються, не просять допомоги та не обурюються на невідповідність законів. Майже всі вони мріють, бажають та прагнуть отримати громадянство нашої держави, мріють вважати Україну своєю другою батьківщиною, стикаючись,  майже скрізь, з бюрократичною системою, яка не цінує тих, хто виборює для неї право на свободу, право на  перемогу.  Ми дуже сподіваємось, що їх мрії здійсняться і зробимо все, що в  наших силах, аби бажання стати Українцем увінчалося успіхом.

Чому саме 21 вересня вийшов блок присвячений легіонерам? Тому що цей день – це Міжнародний день Миру, а у 2014 році у багатьох містах світу Хода миру була присвячена миру в Україні, протестам проти війни на сході нашої держави. День Миру відзначається як день глобального припинення вогню і відмови від насильства, чого ми, українці, так прагнемо і мріємо на нашій рідній землі.

Для кожного українця ця війна – боротьба за свободу, незалежність, квітучу та процвітаючу Україну, це боротьба за майбутнє наших дітей та онуків. Ніхто з нас ще 10 років тому не зміг би навіть уявити, що в нашій країні буде війна. Ніколи. Ми – нація миру, ми – нація добра, праці, тисячолітніх традицій, зі своєю культурою, історією, побутом та звичками, нація, яка живе на землі, даній нам Богом. Україна – не войовнича країна, хоч завжди стояла за своє на смерть.

Так само і в інших країнах всього світу – ніхто не бажає війни, ніхто не воює заради задоволення, бо війна – це біль, це смерті коханих людей, це діти без батьків, це душевний біль на десятки та сотні років потому. Саме тому, розуміючи весь жах та усвідомлюючи, що правда на нашому боці, так багато іноземців з різних країн світу допомагають нам у нашій боротьбі. Ці легіонери, як ніхто, відчули на собі «дружню» руку допомоги російського «брата», воюють не тільки за нашу свободу, а й за свою, тільки на нашій землі, бо не мають змоги боротись за свою країну у себе вдома.

12 Легіонерів, 12 чоловіків, кожен з яких міг би спокійно жити в своїй країні, але останні 2 роки вони живуть Україною. Кожен з них може з легкістю розповісти про події на Майдані в 2013-2014 роках і ледь не про всі бої на Сході України 2014-2016 років. Більше того, в багатьох тих боях вони самі брали участь і дехто з них, навіть був поранений. Вони роблять те, на що не здатні більшість українців. І таке важливе, зворушливе і цінне для кожної з нас: жоден з них не сказав, що ця війна – не його! Жоден!

В кожного з них були свої причини і мотивація. Хтось вже давно жив в Україні, а хтось, приїхав саме задля того, аби підтримати нас в буремні часи. Зараз це вже не важливо! Бо в нашій країні війна, а ці хлопці захищають наш з вами мир!

В цьому блоці ми вкотре пожалкували, що можемо розповісти лише 12 історій, бо таких захисників маємо набагато більше! І ці історії… це щось! Кожна з них варта того, щоб бути прочитаною! В кожній з них ви знайдете такі слова, які ще довго не йтимуть з голови.

Можливо це: 

«Ця війна — продовження тієї, іншої війни, на Кавказі. Просто інший фронт»

Або: «Ця війна не може бути мені чужою, бо я був на ній»

Або: «Немає ідеальних людей, немає й ідеальних народів. Люди тут мені подобаються… Я поляк, я люблю Польщу. Я хочу допомогти Україні, та злюсь на українців за бездіяльність»

Або: «Для мене велика честь потрапити трошки до історії, врятувати кого-небудь – це набагато важливіше, ніж повоювати. Для мене Україна – це мій дім. Я вирішив ще в 2014 році, що українці – це мій народ. Я не пожалкую ворога, якщо буде небезпека хоча б одному громадянину України. Тому що ми важливіші!»

Або: «Я ніколи не скажу, що це не моя війна. Ніколи. Бо я захищаю не чужу мені землю»

Чи може: «Дороги назад у мене немає, але вперед прокласти шлях можна завжди. 

Не було такого, що це не моя справа. У мене й прізвище українське, як я можу це проігнорувати? – Це як ніби заперечувати себе і своє прізвище»

Кожен з них Герой вже тому, що навіть, живучи в далекій Канаді, ставив собі питання: «Якщо не я, то хто?» і жив з почуттям провини перед Героями Небесної Сотні і першими полеглими на Донбасі.

…Бо 5 разів намагався потрапити на фронт, але не міг, бо не є українцем. І врешті-решт він там. Він присягнув на вірність нашому народу.

…Бо полюбив Україну і бійців, з яким стояв пліч-о-пліч, боронячи нас як братів.

…Бо так само, як тисячі українських військових, вже третій рік не бачить власну доньку.

…Бо в нього немає українського громадянства, і документів, які підтверджують, що поранення він отримав під час АТО. Але в ньому українська кров! Та, яку йому перелили в українському госпіталі, та, яку віддали йому сотні українців.

…Бо вони – Захисники України!

І ми безмежно вдячні кожному з Вас, і через Вас дякуємо всім Вашим побратимам-легіонерам! Ми цінуємо кожного і будемо робити все для того, щоб цю вдячність Ви відчували не лише на словах.


БЛОК 8.  НЕЗЛАМНІ. НЕСКОРЕНІ. НЕВІДОМІ

Фінішна пряма – саме так можна назвати останній, 8-й блок нашого проекту «Якби не війна». До цього ми йшли довгих 11 місяців, 14 жовтня, на День Захисника Батьківщини познайомили Вас із неймовірними українськими хлопцями, Героями, шкода лише, що тільки з 25-ма. З тими, справжніми Героями, яких, нажаль, майже ніхто не знає. Імена одиниць на слуху, в той час як їх – тисячі. Ми – ті, кому випала честь їх знати особисто. Ми захоплюємося ними, вони надихають нас. Заради них варто було розпочати цей проект.

Тому, виконуючи нашу основну ідею, ми знайомимо вас з ними!

Це особливі люди. Вони справедливі – і це не стільки риса характеру, а вроджений дар.

Це люди, жоден з яких насправді не вважає себе Героєм. Це люди, які пройшли та пережили те, що, здавалося б, пережити не під силу. Вони, саме вони – змогли.

Чим вимірюється героїзм? Не знаємо, якщо чесно. Саме тому питали про це в самих хлопців. Бажаєте знаєте, якого висновку дійшли? Герой – це в першу чергу  Людина. Саме так, Людина з великої літери. А потім вже все інше.

Серед тих, з ким ви познайомитесь, є абсолютно різні люди: кадрові офіцери, мобілізовані, добровольці. Є водії, розвідники, снайпери, гранатометники, медики… В кожного з них були свої обставини для того, щоб виявити свої найкращі якості, але вони це часто називають: «Я просто виконував свою роботу».

Герої – серед нас! А вони кажуть: «Та облиште, який з мене герой! Я просто робив те, що мав робити! Я просто трішки недоговорював мамі правду та казав їй, що маю хорошу роботу, дуже зайнятий і тому не можу приїхати додому. А в цей час на полігоні докладав усіх зусиль, щоб навчитись користуватися зброєю, яку вперше тримав в руках. Я говорив їй, що не брав слухавку, бо в мене були важливі перемовини. І я навіть не брехав: перемовини дійсно були, в той момент ми домовлялись з сепаратистами про припинення вогню, щоб зібрати та вивезти наших загиблих хлопців. Я – звичайний студент і бачив кулемет лише у фільмах, а тут мені довелося брати його до рук та відстрілюватись від добре підготовлених російських військових, що прийшли від «дружнього сусіда». У свої 20 років я вже активно збирав Майдан у Луганську, а потім втратив одразу шістьох друзів, їх просто зарізали за їх проукраїнську позицію.

Я – не Герой! Я просто прийшов у військкомат. Я просто пішов добровольцем. Отримавши повістку, я без жодних вагань пішов на фронт. Так само, без вагань, я довозив нашим хлопцям боєкомплект під обстрілами танків, а там забирав поранених і мчав щосили, щоб доправити їх швидше до шпиталю. Я, будучи строковим солдатом, підписав контракт, а татові сказав про це, вже коли поїзд віз нас із хлопцями на схід. Я, кинувши роботу бухгалтера, оббивав пороги військкомату, як тільки забрали Крим. А мої рідні, яким я говорив, що знаходжусь лише на навчаннях, все зрозуміли, побачивши фото з передової. Я вперше в житті дивився людині у вічі, збираючись вистрелити, і відчув у повній мірі те, що називають «або я, або мене», і заплющивши очі, натиснув на гачок. Вперше в житті.

Я – не Герой! Я просто вирішив не здаватись в Дебальцевому. В повному оточенні, коли про нас просто забули, я підганяв змученого товариша, штовхаючи його в спину, щоб він біг далі й далі, бо була надія, що попереду ще є хтось із наших. Ми пригадували дитинство, коли їли бурульки і сніг. Я вперше дізнався, яка на смак тушонка, що замерзла від лютого морозу. Нам було страшно, та ми йшли назустріч сепаратистам, вдаючи, що ми свої, а потім, побачивши коридорчик для відходу – чкурнули на повних газах.

Я – не Герой! Я просто вирішив, що хірург потрібніший на фронті. Я приходив добровільно до військкомату кожні 2-3 тижні і просив взяти мене. І коли я потрапив на фронт, то в голові було лише одне… врятувати якомога більше життів. В мене радіє серце, коли я зустрічаю живих, врятованих мною хлопців. Значить, я вибрав правильну дорогу.

Я – не Герой! Герої – це мої рідні. Вони неодноразово отримували похоронки і подумки прощались зі мною, переживаючи страшенний біль. А я під обстрілами думав лише про те, що мушу вижити, бо мене чекають і за мене моляться… і виживав. І буду жити, бо в мене маленька донечка, яку я ще навіть не бачив.

Я – не Герой! Я просто той, кому врятували життя ціною власного! Я не маю права забути чи спаплюжити пам'ять про цю героїчну людину. Я той, хто має про нього розповідати і на його прикладі виховувати в своїх підлеглих дух братерства. Я просто зобов’язаний розповідати правду про цю війну, ту правду, яку знаю я. Як вперше ми збирали морозильні камери і генератор, щоб у спеку було де зберігати загиблих, бо вивезти не мали змоги. Щоб матері мали кого поховати.

Я – не Герой! Я військовий, який народився в Росії, вже знаходячись на пенсії, зі стабільною роботою, просто не зміг відсиджуватись вдома. Я просто людина, яка мала і навички, і знання, і могла поділитися ними з молодими бійцями. Я просто російськомовна людина і не кликав нікого на свою українську землю, щоб мене захищали.

«Я – не Герой!»

Дуже важко узагальнювати ті критерії, що стали причиною нашого запрошення саме цих 25 воїнів стати героями саме цього блоку. Тому, єдина порада: прочитайте їхні історії – все стане зрозуміло.

Їхня війна – часто невідома для нас. Ми можемо чути про бої, в яких вони брали участь, ми можемо чути про їхні вчинки, та ми не знаємо, що вони відчували в той момент, чому вони вчинили саме так і чи був в них вибір. Деякі з них навіть розповідають про одні і ті ж самі події, про одні і ті ж самі місця, але роблять це по-різному. Бо так вони це переживали. І це нереально круто!

Вони різного віку, в них різні звички, вони виросли і виховувались в різних умовах. Вони всі абсолютно різні і, на перший погляд, абсолютно звичайні чоловіки. Та це не так – на цій війні звичайних не було і немає. Це наша гордість, гордість народу, гордість нації! Вони – гарантія того, що за нашими вікнами сміється малеча, а не ревуть танки під ворожими прапорами. Ми усвідомлюємо те, що не завжди маємо змогу боротись зі зброєю в руках, як це роблять вони. Але ми маємо змогу боротись кожного дня нашими щоденними вчинками. Ми маємо змогу в обличчі 25-ти цих Героїв подякувати всім іншим, чиї імена поки невідомі. Час все розставить на свої місця, але ми можемо допомогти йому зробити це швидше!

Поки що, це завершальні 25 історій від нас – авторів проекту «Якби не війна».

Тому прочитайте їхні історії, погляньте в очі тих, хто не побоявся стати на наш захист, і подякуйте їм! А потім, згадайте ваших особистих Героїв, особливо тих, про кого ми не написали, і зробіть те ж саме!

Ще маленькими дітьми ми читаємо безліч книг і дивимось чимало мультфільмів, в яких бачимо героїв та їхні вчинки. У школах та інститутах вчимо з підручників історії героїв різних часів та епох. Вражаємось героїчними вчинками людей у кінофільмах. 

Ми так звикли, що героїчне – це щось майже казкове, незрозуміле, те, що майже не зустрічається в нашому звичайному житті. Та й життя, зі своїми вічними проблемами та гонитвою за чимось примарним і матеріальним, зробило нас черствими. Хіба ні? Чомусь відео в Інтернеті, де допомагають перевести бабусю через дорогу, чи хтось зупинився посеред траси, щоб забрати кошеня, або відео, де не обходять людину, яка лежить на землі, а надають їй допомогу зривають тисячі і мільйони вподобань.  Але ж то в Інтернеті…

Ми настільки зачерствіли, що в реальному житті давно не звертаємо уваги на старенького чоловіка, якому просто потрібно допомогти піднятись сходами чи донести сумку, що обриває руки. У вагоні метро молоді хлопці роблять вигляд, що сплять, аби тільки не поступитись місцем будь-кому, навіть, вагітній  жінці. Ми стали називати героїзмом те, що має бути нормою поведінки у буденному житті серед нормальних, живих, небайдужих людей. Що з нами сталось? Невже ми, як нація, як народ, як люди, стали настільки байдужими і недалекоглядними? Невже ми не розуміємо, що будь хто з нас може стати тим, до кого людям буде байдуже? 

Нам, авторам цього проекту, не потрібно ходити в кіно чи переглядати відео в  Інтернеті, аби зрозуміти: не все втрачено в цій країні – ми особисто знаємо тих, хто вселяє віру, що все не марно. Нам не треба офісних розповідей про те, як хтось кинув у скриньку біля дороги сто гривень – ми знаємо тих, хто ділився останнім зі словами «їм потрібніше». Нам не треба дивитись новини, щоб побачити, як роблять одноразову акцію для пенсіонерів у вигляді пакета з харчами – ми знаємо тих, хто залишивши власних батьків, пішов на війну, і там, ціною свого життя, врятував чийогось сина. Багато з них залишили вдома маленьких дітей та, взявши в руки автомат, пішли на війну саме заради них. Але не  лише за своїх, ні… Заради всіх дітей нашої країни. Нам не потрібно шукати героїв – вони серед нас, в кожному куточку нашої України. 

Нам розповідали історію, як одного разу волонтери привезли допомогу на передову. Поміж різноманіття необхідних речей солдати шукали дитячі малюнки та листи, це для них особлива допомога: з цими листами й малюнками вони йдуть у бій, і  кажуть, що це їх обереги. Так от, знайшли і роздали всім хлопцям. У одного з бійців почали тремтіти руки, він змінився в обличчі… він тримав у руках лист, що написав його власний син. Це не була адресна допомога саме татові. Дитина від чистого і  щирого серця писала тим, хто як і його татко, захищає нашу землю. Та доля вирішила, що саме таткові в цей момент підтримка потрібна найбільше. Ні, ми не говоримо, що всі мають брати зброю до рук, але переконані, що всі мають підтримувати наших захисників і вчити цьому дітей. Що всі повинні брати участь в обороні і захисті нашої держави, а спосіб, у який ми маємо це робити – зовсім не важливий, кожен обере свій.  Важливо – не бути байдужим, важливо – не робити вигляд, що це не його війна, важливо – бути єдиними.

Чи всі з нас знають, через що довелося пройти нашим захисникам і що за медалі вони вдягають,  їдучи вчергове на поховання побратима і вшановуючи його пам'ять? Шкода, що люди мало знають про страшні бої, що  були за Савур-Могилу, ДАП, Іловайськ, Дебальцеве, Мар’їнку, Нікішино… Багато населених пунктів на карті, що политі кров’ю кращих… Нам шкода, що більшість людей не знають, як сотнями гинули хлопці, а їх товариші потім зі сльозами на очах розповідали, що нічим не могли допомогти, і звинувачують саме себе за це. Цей біль назавжди стане в грудях заглушеним криком дикого звіра і вони ніколи і нікому не скажуть, що забули. Але ще одне: вони ніколи не простять, що долі сотень і тисяч хлопців нам байдужі.

Чи багато з вас знають про що мовчать ті, хто повернувся звідти? А якщо зовсім чесно, то скажіть, чи цікаво вам це? Розмовляючи з нашими хлопцями, беручи у них інтерв’ю, ми майже від кожного чули «Дякуємо, що ви ХОЧЕТЕ знати. Дякуємо, що вам це потрібно. Дякуємо, що пишете про нас». 

Люди, невже нам не потрібно знати вашу історію? Невже вам байдуже до того, що ви можете все дізнатись від тих, хто її творить? Ці хлопці – тут і зараз – пишуть історію нашої країни, пишуть своєю кров’ю, своїм героїзмом, своїми, на перший погляд, простими вчинками, життям своїх побратимів, своїм жалем і болем за тих, хто вже ніколи не повернеться. 

Жоден з них не розповідав про себе, зате вони розказували про кожного, хто йшов поряд з ними. Жоден з них не назвав себе Героєм, а лише скромно казав, що робив те саме, що й інші: був справжнім чоловіком та захищав свою землю. Жоден з них не вважає, що це комусь потрібно! А коли стане потрібно? Коли прийде той самий час «потрібності»? Коли не буде кому розповідати? Коли тих, хто відстоював нашу землю, стане зовсім мало і їх будуть шанувати лише на великі свята? Коли? 

А ми вам скажемо, що не буде у вас іншої можливості, і шансу у вас не буде. Ви не зможете прийти через 10 років та сказати «Вибач, я був байдужий». Не тому, що не буде кому, а тому, що забракне духу подивитись у вічі тому, хто в 19 років пішов відстоювати для вас краще життя. Ми всі повинні розуміти, що живемо саме в той період, коли тільки єдністю та підтримкою можемо зруйнувати старе і створити нове, своє, краще і вибороти свою незалежність та перемогу.

Та шкода, що це розуміння є лише серед бійців та невеличкої купки небайдужих людей. Повірте, це не пусті слова, бо ми точно знаємо, як виглядають коридори військового шпиталю сьогодні, ми точно знаємо, що вже не такі людні перони і автовокзали. А  ще два роки тому,  зі словом «борт» у шпиталь стікалась величезна маса народу, а тих, хто йшов на дембель, на перонах зустрічали з величезною купою квітів і вигуками «Герої»! То що сталося?! Хіба солдати інші, чи війна закінчилась, чи всім зручніше просто «змучитися від війни»?! Хлопці часто говорять, що зрозуміють їх тільки тоді, коли біда постукає в двері. Люди, хіба тільки такою ціною нас можна навчити бути вдячними і цінувати один одного?! Не чекайте біди, це страшно і тяжко, бо й до вас можуть виявитися байдужими, це закон природи. 

Чи заслуговують вони на те, щоб за третій рік війни про них знали? Так, заслуговують! Повірте, їм не потрібні привілеї чи регалії, вони не хочуть слави і визнання, і ми з великими труднощами вмовили їх прийняти участь саме в цьому блоці, бо вони вважають себе звичайними. Таких «звичайних» хлопців у нас тисячі, і нам шкода, що ми змогли розповісти лише про 25. Але всім вам, тим, хто живе з ними поряд, нічого не вартує записати історію бодай одного і розказувати її іншим. Вам, тим хто бачить їх кожного дня, нічого не вартує цікавитись, допомагати і підтримувати хлопців. Ми за те, щоб освітні заклади запрошували наших захисників до дітей, щоб вони розповідали, а діти знали. І колись вони зможуть своїм внукам розказати, дивлячись на сторінку в книзі «Історія України»:  «О Боже, дивись, я особисто знав саме цього Героя, який написав нашу з тобою історію своєю рукою, мужністю, кров’ю і любов’ю до України».

Ми вдячні кожному з Вас, дорогі наші захисники, за кожен Ваш крок, за кожен Ваш подих, за кожну хвилину Вашого життя, віддану на здобуття миру та спокою на нашій рідній землі. Напевно, таки мали статися ці жахливі події в нашій країні, щоб показати, хто є хто, і щоб побачити й дізнатись – в нас найкращі, найсміливіші, найкрутіші чоловіки на планеті! Зйомки цього блоку, як і всіх попередніх, надали нам змогу ще більше переконатись і впевнитись у цьому. Ми горді від того, що знаємо Вас, і маємо за честь розповісти про Вас іншим. Ви – неймовірні! 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

"Львову Назавжди" - 5 років!

5 років — це зовсім небагато у рамках глобального розвитку, але для життя проекту це визначна дата. 15 червня авторський проект "Львів Назавжди" відзначає свій 5-річний ювілей з дня заснування. Проект присвячено Львову і створено для Львова. З його допомогою кожен зможе здійснити віртуальну мандрівку вузенькими вуличками давньоруської та середньовічної частин Львова, а також найцікавішими місцями всієї області, ознайомитись з творіннями відомих і безіменних майстрів минулого. Кожен день існування проекту - це зустріч з цікавими людьми, відвідування культурно-мистецьких подій у нашому місті, радість за кожне досягнення та визнання Львова, де "вперше...". Діяльність проекту проходить під гаслом "Для Львова з любов'ю". Вітаю всіх львів'ян і шанувальників нашого міста і маю для Вас головне побажання - "До зустрічі у Львові". Координатор проекту "Львів Назавжди" Наталя Максимів.