У міжвоєнний період у Львові кінотеатрів було більше, ніж нині. Така розвага, як похід у кіно, були найбільш популярними серед галичан. А організатори кінопоказів з того мали неабиякі прибутки.

У той час творча еліта міста дивувалася, чому ж більшість містян кіно цікавить більше, аніж театр і філармонія. Мабуть, через свою популярність кінотеатри й стали осередками доброчинності для вояків у період Першої світової війни. Також тогочасні львів’яни полюбляли такі видовищні розваги, як цирк, казино, каварні, шинки. Поява кінотеатрів у місті стала новою ерою у житті Львова. Тоді й зародилася культура відвідування кіно. Історики та львовознавці розповідають, що до війни і в радянський період харчуватися в кіно було заборонено, тоді це вважали безкультур’ям. За це могли навіть вигнати із залу.

А у 80-х роках інколи переривали кіносеанс, вмикали світло і перевіряли документи. Спеціальні люди цікавилися, чому той чи інший не на роботі, не на заняттях, а в кіно розважається.

Львів’яни познайомилися з кіно у вересні 1896 року в пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа), де перший кіносеанс відбувся у фотоательє “Рембрандт”. Заплативши порядну на той час суму, п’ятдесят центів, перші глядачі могли передивитися невеличкі сюжети: “Корабель на морі”, “Переслідування китайця”, “Танець дикунів”, “Шотландський танець” “Дитячий парк у Парижі”, “Акробати”. Перегляд доповнював музичний супровід грамофона. У подальшому кінострічки завжди супроводжувалися грою на фортепіано, органі, оркестру, а також поясненнями вчених-техніків.

Тоді упродовж місяця організатори на кінопокази у пасажі Гаусмана зібрали близько 35 тис. глядачів – майже п’яту частину мешканців тогочасного Львова. Кінотеатри – це були свого роду клуби, де люди зустрічалися. Від кінця XIX століття у Львові з’являються спочатку мандрівні, а згодом стаціонарні кінотеатри. До Першої світової війни їх було понад двадцять, а на 1939 рік близько тридцяти.

Перші кінотеатри засновували банкіри, адвокати, інженери, підприємці. Власники перших кінотеатрів у Львові досить швидко заробляли готівку і, окрім проектувальної апаратури, що постійно вдосконалювалася, могли придбати також кінокамери. Вже 1897-го “Континентальний Еден-театр” Б. Шенка на вулиці Городоцькій біля костелу Анни демонструє репортаж “У львівській кав’ярні”, а в кінці 1904-го віденська фірма “Уранія” знімає і показує урочисте відкриття пам’ятника Міцкевичу у Львові.

Ще перед Першою світовою війною роками кіно у Львові розвивалося дуже інтенсивно. З появою повнометражних драм час показу збільшився до двох годин. Однак надалі перед початком сеансу демонстрували хронікальні та природничі фільми. Публіка віддавала перевагу повнометражним драмам, криміналам, витворам комедійного мистецтва, котрі поволі почали витісняти з екранів декоративні історичні і релігійні стрічки здебільшого італійського виробництва. “Фільми показували різні. Спочатку це було німе кіно.

Сам похід був чимось надзвичайним, оскільки фільмів було не так багато. Один і той же фільм могли дивитися по 5-10 разів, як цікаву книгу перечитувати

У Львові, окрім кінотеатрів, фільми можна було подивитися навіть удома.

На початку 30-х років у Львові налічувалося до двадцяти випозичалень фільмів. Це свідчило про те, що багато львів’ян мали вдома проектори і звичайно ж кінокамери. Представники кінобізнесу задля своєї промоції активно “йшли у маси”, деякі кінотеатри тісно працювали з громадськими та освітянськими організаціями. Кінозаклади надавали цим структурам приміщення, влаштовували безплатні сеанси, робили знижки. Показовим у цьому був кінотеатр “Марисенька” (тепер у цій будівлі на площі Ген. Григоренка є театр “Воскресіння”). – Щонеділі тут організовували кінематографічні ранки для молоді та школярів. До звичного репертуару юні глядачі отримували у “навантаження” ще й науковий або краєзнавчий фільм. Квитки на ці заходи були майже вдвічі дешевшими, аніж зазвичай. Традиційні кіноакції для малозабезпеченої публіки влаштовувалися перед Різдвом і Великоднем.

Квитки на сеанси можна було придбати у касі кінотеатру, або ж у агенціях, де продавали пресу. До прикладу, в австрійський час, до Першої світової війни, ціна коливалася від 30 до 80 геллерів, у вечірній час – до 1 крони. В польський період – від 20 грошів до 1 злотого 80 грошів. Військові і діти могли придбати квитки за півціни. У перші повоєнні роки ціна квитка становила 5-7 рублів. Цей період досліджував історик Роман Генега. Для порівняння, розповідає він, що кілограм масла у той час на ринку коштував 150 руб. Картоплі – 4 руб., хлібина 50-100 рублів.

На деякі фільми перекупники штучно створювали дефіцит квитків, перепродуючи їх по 20-25 руб. Спекуляція охопила усі без винятку кінотеатри. Нею займалися в основному безпритульні діти та інваліди. Доволі часто придбати квиток можна було тільки у спекулянтів.

На індійських фільмах спеціалізувався кінотеатр ім. Богдана Хмельницького. Туди переважно ходили жінки аби поплакати.

Однією з найпоширеніших афер було розповсюдження фальшивих квитків, а виручку ділили між собою директор, бухгалтер і контролери. Через перевірки кінотеатрів і вилучення фальшивок, шахраї придумали нову махінацію. Після пропуску в зал квитки у глядачів вилучали неушкодженими і певну частину повертали у касу як непродані.

У міжвоєнний час у Львові було 32 діючих кінотеатри. Кілька років тому, коли прийняли ухвалу про реорганізацію кінотеатрів, які належать місту, їх було сім. До прикладу, у кінотеатрі ім. І. Миколайчука, що на вул. Личаківській, знаходиться книгозбірня бібліотеки ім. В. Стефаника. Є у місті кінотеатри, довкола яких все ще тягнуться судові та юридичні процедури, зокрема йдеться про кінотеатр ім. Б. Хмельницького.

На початку тридцятих років у всьому світі наставала епоха звукового кіно, в усіх кінотеатрах Львова змонтували західну звукову апаратуру. Це викликало нову хвилю інтересу до кінематографу, і завдяки інновації у місті відкривається одинадцять нових кінотеатрів. У той час у Львові було вже понад 30 звукових.

При дуже багатьох кінотеатрах були майстерні, де художники малювали афіші.

У міжвоєнний період найпопулярнішими кінотеатрами були “Пасаж” і “Утіха”. “Утіху” в народі називали “братрура”, тобто “духовка”. В задній частині кінотеатру стояли м’які крісла, так звані резервні місця, в яких кишіло блохами, а ці комахи деколи гуляли й по всьому залу.

Попри такі незручності, резервні місця були популярними серед батярів та їхніх “панянок”. Глядачами “Пасажу”, який спеціалізувався здебільшого на ковбойських і пригодницьких фільмах, були “кіндери”, тобто дрібні кримінальники. Часто сюди приходили й гімназисти. Саме між цими двома соціальними групами найчастіше й виникали конфлікти, іноді бійки спалахували під час перегляду фільмів.

У “Пасажі” дотримувались трьох правил поведінки: сховати гроші якомога далі у внутрішню кишеню, надійно защепнути її англійською шпилькою, тримати під пахвою шапку, аби її не вкрали, і найголовніше, постійно тримати руки в кишенях верхнього одягу. Украденою у темряві шапкою батяри любили бавитися як м’ячем, перекидаючи її з ряду в ряд. А тримати руки в кишенях потрібно було тому, що однією з улюблених розваг завсідників “Пасажу” було справляти природну потребу до кишені якогось новачка-роззяви.

В “Утісі” крутили фільми здебільшого еротичні. Перед сеансом публіку розігрівав масними жартами гуморист Юзьо Білявський і пікантним шоу танцюристка зі сценічним псевдонімом Ґера Івнінґ. У цьому кінотеатрі був лише один проектор, тому час від часу сеанс переривали, і поки кіномеханік перезаряджав апарат, білетери відкривали двері і провітрювали задушливий зал. У цей час дехто виходив надвір покурити, і тоді спритна молодь, яка під дверима очікувала на цей момент, проникала до залу, тому під час наступної перерви білетери ретельно перевіряли квитки, аби виявити “зайців”. Аби розмова із “зайцями” виглядала переконливо, білетерів набирали серед колишніх спортсменів.

За часів розвинутого соціалізму перегляд кінофільмів у Львові теж мав свої цікаві особливості. Пити під час сеансів пиво чи дешеве вино, плямкаючи їсти морозиво чи кукурудзяні пластівці, лузати насіння, залишати під стільцями купи лушпайок, папірців від морозива чи порожні пляшки, а згодом приліплювати жуйки до крісел було нормою.

Тоді в СРСР існувала екзотична традиція примусового перегляду ідеологічних фільмів, таких як “Ленин в октябре” чи “Ленин в Польше”: перестрашених студентів змушували дивитися цей “відстой”, погрожуючи поганими оцінками і незаліками. Найбільш лякливі йшли на сеанси, але людей у залах на таких фільмах було вкрай мало, тож виявлялися такі спритники, які використовували цю ситуацію для власної насолоди. Найбільш сміливі парочки закоханих, яким, як тоді жартували, “було з ким, але не було де”, сідали у місця на порожніх балконах і під мудрі ленінські промови займалися петтінгом, оральним і часто-густо навіть реальним сексом.

Кінотеатр Аполло

Це було черговим починанням інженера Казимира Кропійовского, котрий відчув кон’юнктуру модерних кінотеатрів і 2 квітня 1911 року відкрив кінозал “Аполло”.

Діяв він у розкішній будівлі Галицького музичного товариства на вул. Хоронщизни, 7 (сьогодні тут Львівська обласна філармонія на вул. Чайковського, 7). “Аполло” був елітним і дорогим кінотеатром, в якому демонстрували найновіші кінострічки, а квитки на кінопокази коштували майже на рівні з квитками на театральні вистави… Відкриття такого кінотеатру свідчило про те, що кіно не було банальною розвагою для бідноти, а справжнім мистецтвом, яким цікавилась й еліта міста…

Цей кінотеатр був одним з найбільш розрекламованих у Львові. Від початку діяльності кінотеатру у глядацькому залі було 598 місць, але до кінця 1930-х років їх кількість збільшено до 700… У січні 1930 р. “Аполло” почав демонструвати звукові фільми і став другим звуковим кінотеатром Львова.

У передвоєнні роки група недбалих власників довела один з найкращих кінозалів Львова до банкрутства. “Аполло” повністю припинив свою діяльність у роки Другої світової війни під час німецької окупації.

Кінотеатр Вокзал

Діяв у 1951-1989 рр. на другому поверсі у споруді вокзалу «Львів-Пасажирський». Кінотеатр був невеликим. У 1951 р. тут налічувалось 144 глядацьких місця і в середньому відбувалось 4,8 кіносеансів в день. А у 1966 р. тут знаходилось 183 глядацьких місць і проходило близько семи кіносеансів на день. У тому ж році кінотеатр перебував 27 днів на ремонті, проте річний план фактично вдалось виконати. За 1989 р. кінотеатр відвідало 110 717 глядачів. Після 1989 р. згадок про цей кінотеатр у документах немає

Кінотеатр Втіха

У 1909 році архітектор Карл Майредер зводить помпезний будинок на площі Марійській, 6/7 (на розі нинішніх проспекту Свободи та Коперника), від часу його побудови у партері будівлі, що мала сполучення із відомим пасажем Міколяша, функціонував один з найпопулярніших кінотеатрів Львова.

Перша назва закладу – кінотеатр “Авеню”, поруч працювала кав’ярня тієї ж назви, власником якого був Мельхіор Майблюм, один з перших кіномагнатів у Львові. Невдовзі перед I Світовою війною кінотеатр змінив назву на “Thе Dreamland Kino” (1912–1914 роки).

У роки Першої Світової війни назва змінюється на польську “Uciecha” (“Втіха” чи “Утешение”- як ця назва подається російською мовою в путівнику часів російської окупації Львова 1914-15 років). У складні повоєнні роки зал на понад 200 місць тимчасово припинив роботу…

“Втіха” відновила свою роботою 1924 року під керівництвом відомого аматора кіноіндустрії Генрика Шеєра. Кінотеатр користувався неабиякою популярністю. Саме з міжвоєнного періоду його діяльності маємо цікаві спогади… У народі “Втіху” називали “братрура”, тобто “духовка”. В задній частині кінотеатру стояли м’які крісла, так звані резервні місця, в яких кишіло блохами, а ці комахи деколи гуляли й по всьому залу… Попри такі незручності, резервні місця були популярними серед батярів та їхніх “панянок”…

У 1930-х роках кінотеатр був у співвласності Мавриція Гімпеля, Ізидора Меркеля і Чеслава Добженського, проте рівень популярності залишався високим, зал нараховував 288 місць, зокрема, туди полюбляли ходити українські робітники Львова..

У ті роки “Втіха” часто ставила у репертуар еротичні фільми, перед сеансом публіку розігрівав масними жартами гуморист Юзьо Білявський і пікантним шоу танцюристка зі сценічним псевдонімом Гера Івнінг… У цьому кінотеатрі був лише один проектор, тому час від часу сеанс переривали, і поки кіномеханік перезаряджав апарат, білетери відкривали двері і провітрювали задушливий зал. У цей час дехто виходив надвір покурити, і тоді спритна молодь, яка під дверима очікувала на цей момент, проникала до залу, тому під час наступної перерви білетери ретельно перевіряли квитки, аби виявити “зайців”. Аби розмова із “зайцями” виглядала переконливо, білетерів набирали серед колишніх спортсменів…

У роки німецької окупації кінотеатр продовжував роботу, від 1943 року, назву змінено на “Луна”, у Львові в різні часи вже існувало щонайменше два кінотеатри з цією назвою.

Від 1946 року це кінотеатр імені Лесі Українки. Характер репертуару підкреслював неоновий надпис над касовим фойє “Новини дня”. У 1980-х у приміщенні фойє каси діяв зал ігрових автоматів. Пізніше кінотеатр перейменовано на “Кассандру”, у 2007 рішенням міськради державне комунальне підприємство скасовано, ще один зал у Львові припинив своє існування…

Кінотеатр Дзвін

У повоєнні роки, за нинішньою адресою вул. Шептицьких, 45, побудовано кінотеатр “Літній-1”. Поруч було облаштовано фонтан з скульптурною групою, стенди та конструкції з політичною агітацією…

Цікаво те, що новий літній кінотеатр виявився своєрідним насліддям передвоєнного Львова… Його облаштували неподалік базару Грьодлів, до комплексу якого, зокрема, входив павільйон “Гражини”- одного з кращих кінотеатрів у місті напередодні війни… Пасаж братів Грьодль був зруйнований під час бомбардування міста 22 червня 1941 року. Окремою спорудою літній кінотеатр стає у 1955 році, зал мав чималу площу у понад 690 м.кв., сезон показів тоді тривав щонайменше від травня до серпня, відомо, що в кінотеатрі була земляна підлога…

Згодом кінотеатр перейменовано на “Маяк”, зрештою облаштовано дах й більш-менш пристосовано до зимових показів, таким чином “Маяк” на початку 1960-х років перетворився на закритий кінотеатр. Відомо, що у пізніші роки він спеціалізувався на показі індійських стрічок. Після 1991 року кінотеатр дістає нову назву – “Дзвін”. Починається тривалий період стагнації… Застаріла матеріально-технічна база змусила значно скоротити кількість показів, у зимовий період їх скасували взагалі. Зал почали здавати у суборенду для проведення концертів, зібрань тощо… Навіть сили природи були неприхильними до приміщення, 2005 року впале дерево сильно пошкодило дах… Ще до до 2009 р. в кінотеатрі з місткістю глядацького залу близько 300 місць, було заплановано щоденно три кіносеанси.

Кінотеатр «Дніпро» ( «Казино»)

У будинку на сучасному проспекті Свободи, 5 діяв кінотеатр, який у різні роки носив різноманітні назви: «Фаун» (1913), «Казино» (1913–1916), «Кінотеатр Польських легіонів» (1916–1917), «Кіно новини» (1917–1926), «Казино» (1926–1929), «Дніпро» (1944–2000-і). Поруч під різними назвами існував інший кінотеатр – «Емпайр» (1938–1939), «Кінотеатр ім. Пушкіна» (1939), «Спартак» (1944–1990-і). Зараз тут розміщений торговий центр «Плазма».

Кінотеатр мав двоповерховий павільйон із підвалом, і вхід, розташований з подвір’я будинку, пізніше його перенесли на просп. Свободи через приєднаний під час реконструкції вестибюль із заглибленим на 2,5 м входом із вітриною. Глядацька зала сягала 6,3 м заввишки.

Кінотеатр «Жовтень» («Октябрь», «Галичина»)

Кінотеатр було збудовано в 1980 р. на проспекті Перемоги (тепер – вул. Любінській), 93 під назвою «Октябрь», в 1980-х його перейменовано на «Жовтень», а згодом на «Галичину». Кінотеатр не виконує своїх функцій з 2000-х років, деякий час у його фойє діяв радіо-ринок. Будинок демонтований у 2013 р.

Колишній кінотеатр "Колізей"

Театр “Колізей” (“Colosseum”) у колишньому пасажі Германів в неіснуючому сьогодні будинку театру за адресою вул. Куліша (колишній вул. Бічній Сонячній), 23/25.

Будинок був споруджений 1898-1900 рр. на основі металевої конструкції павільйону Яна Матейка з Крайової виставки 1894 р. (арх. Міхал Фехтер). Після закінчення виставки купці Абрахам та Якуб Германи придбали конструкцію, де згодом вирішили розташувати розважальний заклад. 1904 р. за проектом архітектора Артура Шлеєна споруда була добудована, у партері містилося 22 ряди крісел, три яруси з ложами. В 1907 р. споруда була реконструйована за планами архітектора Едварда Скавінського.

З 1908 р. тут, крім театральних вистав, також проводилися кінопокази. (У 1908–1917 рр. та 1927–1939 рр. діяв кінотеатр “Колізей”). У 1928 році в споруді розташувався театр «Новини», знову відбулася реконструкція, тим разом за проектом арх. Тадеуша Врубеля, було розширено приміщення для операторів, кількість місць довели до 800. Глядацький зал так і ділили між кінотеатром і театром-вар'єте. У 1939 - 41 там розмістився Польський театр. Після ІІ Світової війни приміщення було надано склодзеркальному заводу, спочатку його використовували як клубне, згодом, із розширенням виробництва, його пристосували для потреб виробництва.

Кінотеатр "Коперник"

Первісною назвою кінотеатру, заснованого при вулиці Коперніка у Львові далекого 1912 року, був кінематограф “Сан-Рівал”. Реконструкцію партеру будівлі XIX ст. під кінотеатр виконав архітектор Казимир Теодорович , а роботи із пристосування будинку тривали протягом усього 1911 року.

Власник – інженер Едвард Бурнатович – подбав, аби зал кінотеатру був одним з найбільш комфортних та перебував серед лідерів за кількістю місць у Львові, тут їх налічувалось 425. Приміщення одразу, при видачі ліцензії, планували використовувати для показу театральних постановок і наукових зібрань.

Невдовзі після відкриття, через розташування залу та “народну” назву кінотеатр перейменовано на “Копернік”.

У репертуарі “Коперніка” частими були прем’єри, фільми, зняті на основі реальних подій – найгучніші серед них прем’єра фільму “Quo vadis?” 1913 року, та фільм про катастрофу корабля “Титанік”, який супроводжувала музика з опери Ріхарда Ваґнера “Летючий голландець” 1918 року.

Від 1926 року кінотеатр перебував у власності Тадея Кухара, сина Людвіка Кухара – з династії львівських підприємців тісно пов’язаних з кінематографом, а безпосереднім керівником став Мечислав Тюмен.

У 1930 році “Копернік” став третім звуковим кінотеатром у Львові. У передвоєнні роки було розроблено два проекти із вдосконалення вигляду кінотеатру… Перший передбачав влаштування типової для кінотеатрів аншлагу-вивіски зі змінними буквами, які закріплюються на матовій площині з підсвіткою, а другий – неоновий напис “Kopernik” на фризі під балконом і влаштування підсвітки декору пілястр неоновими трубками, які б повторювали профіль декоративного елементу. Автором останнього проекту був архітектор Зигмунт Шпербер… Віна завадила здійсненню проектів…

У роки німецької окупації зал перейменовано на “Студіо” та збільшено кількість місць… У радянські часи, від 1946 року, офіційною назвою стала “Кінотеатр ім. Коперніка”, належав він до першої категорії – із прем’єрами, політичними лекціями та джазовими виступами перед сеансами…

У січнв 2004 року кінотеатр увійшов у приватну кіномережу “Кінопалац”, зберігши назву “Коперник”.

Кінотеатр ім. Лесі Українки («Рай», «Авеню»)

Кінотеатр ім. Лесі Українки в будинку на пл. Міцкевича, 6/7 існував від 1908 р. до початку 1990-х років. Він був єдиним львівським кінотеатром, де можна було подивитися численні випуски кінохроніки: «Новини дня», «Хроніка наших днів» та ін.

Кінотеатр зі зміною власників змінював назви: «Авеню» (1908–1912, 1923–1930), «Дрімленд кіно» (1912–1914), «Втіха» (1914–1915), «Рай» (1930–1943), «Луна» (1943–1945), «Хроніка» (1945–1946), «Ім. Лесі Українки» (1946–2000-і), «Касандра» (2000-і). Припинив своє існування у 2007 р.

Кінотеатр «Літак»

У 1970-х роках в парку ім. 50-річчя Жовтня (тепер – Парк «Боднарівка»), що на перехресті вулиць Стрийської і Наукової, працював дитячий кінотеатр «Літак». Літак мав ліврею “Аерофлоту” та був закріплений на постаменті, до нього були влаштовані постійні сходи. Над оригінальністю назви ніхто не заморочувався, тому новостворений зал для кінопоказів отримав ім’я «Літак».

Кінопроекційна апаратура була розташована за площиною екрану, глядацькі місця були розміщені у пасажирському салоні. Загальні розміри літака становили 34 метри. Під час його використання за призначенням, в ньому містилося 112 місць. Проте, після переобладнання для показів фільму, туди поміщалось, за свідченнями очевидців, близько 50 глядачів. Враховуючи конструктивну непристосованість, умови кіноперегляду були досить некомфортні, попри те, кінотеатр користувався великою популярністю серед дітей та підлітків. До того ж, літак мав трагічну долю – це була дуже невдала модель АН-10, яку перестали виготовляти через величезну кількість авіакатастроф.

Спочатку кінотеатр в літаку діяв виключно як дитячий, де відбувався показ переважно мультфільмів та казок. Проте, через малу відвідуваність, у ньому розпочали покази і звичайних кінофільмів. Пан Віталій, місцевий житель розповідає, що працював «Літак» виключно у вихідні дні. В день відбувались дитячі сеанси, і під вечір розпочинались дорослі. Ціна квитків була невисокою, в середньому 10 копійок, що було значно менше ніж в інших кінотеатрах, де лиш денні сеанси коштували 25 копійок, а вечірні – і до 70 копійок. Для порівняння морозиво в той час вартувало 7-22 копійки, а середня зарплата не перевищувала 100 рублів.

Кінотеатр частково згорів у 1988 році, після чого його демонтували і почали будувати церкву. Вона зараз і стоїть на місці колишнього кінотеатру.

Кінотеатр «Парк»

Під час ІІ Світової війни у південно-східній частині парку Костюшка (тепер парк ім. Франка) був збудований кінотеатр «Парк» на 684 місця. Споруджений був орієнтовно в 1943-1944 рр. Від початку 1990-х років цього кінотеатру не існує, його розібрали через аварійний стан.

Своєю найбільшою популярністю «Парк» користувався у 1960-тих роках, тоді там можна було переглянути новинки радянського та європейського кіно. Початку сеансів глядачі очікували безпосередньо в парку.

Кінотеатр «Сінефон»

Розташовувався в торговій галереї «Пасаж Міколяша» (між вулицями Коперника і Крутою (тепер – Вороного), спорудженого у 1898-1900 роках архітектурно-будівельною фірмою Івана Левинського. Глядацький зал кінотеатру «Сінефон» був розташований на 2-му поверсі пасажу. Керував кінотеатром відомий у Львові ентузіаст кінематографу Людвік Кухар. Показували там комерційні та видовищні стрічки.

Кінотеатр «Україна»

Кінотеатр «Україна» на площі Галицькій 15/проспекті Шевченка, 1 був найбільшим та найпрестижнішим у Львові до початку 1960-х років. Кінозаклад вміщував 704 глядацьких місця, у фойе перед початком сеансів грав оркестр, працював буфет.

Під час ІІ Світової Війни у приміщенні розташовувалось міське відділення Кримінальної поліції – Кріпо. Після закінчення війни мережа кінозакладів дуже швидко відновила діяльність і кінотеатр «Україна» діяв до 2006 р.

Кінотеатр ім. Шевченка

Один з популярних «районних» кінотеатрів 1950-х років – ім. Т. Шевченка на вул. Калініна, 130 (тепер вул. Замарстинівська) почав функціонувати близько 1949 р. як «Кінотеатр ім. 17 вересня», невдовзі він отримав назву на честь Т. Г. Шевченка. Кінотеатр існував до 1980-х років, тепер дещо перебудована споруда колишнього кінотеатру належить Львівській філії Українського товариства сліпих (УТОС), за цією ж адресою розташована Капела бандуристів УТОС.

Існував ще один кінотеатр з цією ж назвою, але розташований за іншою адресою – на вул. Богдана Хмельницького, 114, праворуч Заводу алмазних інструментів, на розі невеличкої вулички, що поєднувала вулиці Богдана Хмельницького та Механічну.

 

"Львову Назавжди" - 5 років!

5 років — це зовсім небагато у рамках глобального розвитку, але для життя проекту це визначна дата. 15 червня авторський проект "Львів Назавжди" відзначає свій 5-річний ювілей з дня заснування. Проект присвячено Львову і створено для Львова. З його допомогою кожен зможе здійснити віртуальну мандрівку вузенькими вуличками давньоруської та середньовічної частин Львова, а також найцікавішими місцями всієї області, ознайомитись з творіннями відомих і безіменних майстрів минулого. Кожен день існування проекту - це зустріч з цікавими людьми, відвідування культурно-мистецьких подій у нашому місті, радість за кожне досягнення та визнання Львова, де "вперше...". Діяльність проекту проходить під гаслом "Для Львова з любов'ю". Вітаю всіх львів'ян і шанувальників нашого міста і маю для Вас головне побажання - "До зустрічі у Львові". Координатор проекту "Львів Назавжди" Наталя Максимів.