Вулиця Староєврейська є однією з найдовших у історичній частині міста Львова і тягнеться 400 метрів від вул. Міцкевича до Арсенальної.
За час свого існування вона встигла змінити багато назв та спробувати різних “спеціальностей”. З XIV століття ця вулиця називалася Бидляча (Bydlęca), оскільки тут торгували худобою. Згодом — вулиця Зарванська або Серванская (Zarwańska, Serwańska); ця назва, очевидно, походила від того, що вулиця «проходила за ровом» або від латинського слова servus (слуга), так як на вулицю виходили прибудови, в яких жили слуги. Наприкінці XVIII століття вулиця складалася з трьох частин, кожна з яких мала власну назву: Капітульна (ul. Kapitulna) — до вул. Галицької ; Векслярска (ul. Wekslarska) — від Галицької до Сербської і Нова Єврейська (ul. Żydowska Nowa).
З 1871 року за всією вулицею закріпили назву Векслярска. Ця назва походить від векслярів, чиї контори раніше перебували на цій вулиці. З 1888 року — вулиця Боїмів на честь львівських міщан угорського походження Боїмів (ul. Boimów), засновників каплиці при Латинському соборі. Під час німецької окупації вулиця отримала назву Färberstrasse. З 1944 року — вулиця Фрунзе на честь радянського військового діяча Михайла Фрунзе. З 1990 року — вулиця Староєврейська, оскільки її частина проходить через середньовічний єврейський квартал. Вулиця Староєврейська була прокладена під час локації нового центру Львова німецькими колоністами в XIII столітті паралельно між південною стороною площі Ринок і міськими мурами. Непарну сторону колишній вул. Векслярскої (від вул. Галицької до вул. Сербської) до кінця XVIII століття складали в основному тильні сторони кам’яних будинків південної сторони площі Ринок. У той же час тильні сторони парної сторони вулиці виходили до Високої стіни (міського укріплення). Після того як Високу стіну розібрали, утворилася вул. Нова (ul. Nowa, тепер вул. Братів Рогатинців). До середини XIX століття ця частина вулиці була населена в основному християнами, у 1870—1940 роках серед жителів переважали євреї; на початку ХХ століття тут було багато магазинів меблів і шкіряних виробів. На початку ХХ століття серед мешканців колишньої вулиці Капітульній переважали римо-католики, а на вул. Векслярській та Єврейській — євреї. Від нинішньої вул. Сербської починався середньовічний єврейський квартал. Євреям дозволили селитися в південно-східному куті Середмістя, причому в правовому відношенні вони підпорядковувалися магістрату, на відміну від єврейської громади Краківського передмістя, яка підпорядковувалася королівським старостам. Квартал був огороджений стінами, причому стіна перегороджувала і нинішню Староєврейську на розі з вулицею Сербською.

Будинки 35-43
Раніше тут стояли дерев’яні будинки, ятки м’ясників, міква (ритуальна лазня), тюрма, дерев’яна школа Бет-Гамідраш. Встановити, де знаходився який будинок, дуже важко, оскільки вони не входили у податкові реєстри. На місці будинків № 39 і № 41 стояли ятки м’ясників. Тут же продавали тканини, зброю, посуд, старий одяг. Наприкінці XVIII ст. всі дерев’яні будинки були знесені, і на місці будинку № 39 поставили житловий будинок, а на місці № 41 — нову Бет-Гамідраш.

Будинок №54
На цьому місці стояла Велика синагога, яка існувала ще в XVI ст. У 1797 р. її розібрали і в 1799- 1801 рр. збудували нову. В 1941 р. була знищена гітлерівцями. У 80-х роках XX ст. площу розчистили, замостили, виклавши цеглою контури стін старої синагоги.

Кам’яниця, де народилася перша в Україні газета – “Gazette де Leopol”
На перетині сучасних вулиць Ставропігійської, 11, і Федорова розташована триповерхова, непоказна архітектурно, але з цікавою історією, кам’яниця. Саме у цьому будинку у 1776 році побачило світ перше відоме періодичне видання на території України – місцева газета “Gazette де Leopol” (“Львівська газета”).
Будівля від шістнадцятого століття постійно належала вірменським сім’ям. У 1576 належала Томашу Задикевичу, згодом – родині Костевичів. Власне, від їхнього прізвища кам’яницю аж до вісімнадцятого століття називали Костевичівською.
У XVI-XVII століттях входом у будівлю були ворота від теперішньої вулиці Федорова, через які можна було вийти на широке подвір’я. Згідно з реєстром кам’яниць 1712 року, у будівлі були два шинки, де продавали мед і горілку, а також недіючий магазин. Тоді будинок належав вірменину Яну Богдановичу.
У 1773 році кам’яницю у Богдановича орендував друкар з Відня Антоні Піллер і відкрив тут друкарню. З документу, датованого 1776 роком, дізнаємося, що власник будинку мав претензії до Піллера, бо друкарські машини завдали значної шкоди кам’яниці.
У 1776 році Антоні Піллер став власником будівлі, викупивши її в Богдановича за 48 000 злотих. Від того часу кам’яницю почали називати Піллеровською.
Друкарня Піллера розпочала роботу у 1773 році. Перше видання „Avertissement” влада друкувати заборонила. Від 1773 також тут виходила газета, яка до нашого часу не збереглася.
Перший номер „Gazette de Leopol” вийшов 15 січня, а останній – 19 грудня 1776 року. За рік з’явилися 52 номери. До нас дійшов тільки перший номер газети.
Фотокопії примірників газети зберігають у Відділі рукописних, стародрукованих і рідкісних книг Наукової бібліотеки Львівського університету.
„Gazette de Leopol” мала формат 23 на 18 см та 4 сторінки. До окремих номерів (усього таких було 15) випускали додатки по 2-4 сторінки стандартного формату газети.
У “шапці” газети було зображено герб Австрії (двоголовий орел) з квітами обабіч. Гаслом газети було латинське “Sub umbra alarum tuarum” (“У затінку твоїх крил”), стрічку з яким тримає у кігтях орел.
“Gazette de Leopol” переважно інформувала читачів про політичні новини у країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко.
Про видавця і власника „Gazette de Leopol” відомо мало. Його прізвище було Оссуді (chevalier Ossoudi), ймовірно, він – француз, походив із львівського шляхетського гуртка, який ще 1774 року звертався до центрального австрійського уряду за дозволом видавати газету.
Після смерті Антоні Піллера у травні 1780 дільність видавництва контролювала його дружина.
У 1786 році друкарня розпочала видання німецькомовного тижневика „Lemberger-wochentliche Anzeigen” з його польськомовним аналогом „Lwowskie Tygodniowe wiadomości”.
Польський тижневик видавали до 1787 року, а німецький – аж до 1795 року. На жаль, видання не збереглися.
На початку ХХ століття справу Піллера продовжили його сини Юзеф, Кароль і Пйотр. Працювали вони в області літографії, а їх друкарня мала вже іншу адресу – Личаківська, 3.
У ХІХ столітті будинок на Ставропігійській перейшов у власність львівського продавця книг Едварда Міліковського. У 1885 році Валерія Міліковська здійснила реконструкцію будинку – відтак, з’явився ще один поверх.
У будинку на початку ХХ століття розташувалися Галицьке товариство лікарів і кілька українських культурних осередків.

Кам’яниця Боруховська (вул. Староєврейська,52)
Будинок на Староєврейській, 52 (кол. Божнича, Шкільна, Боїмів, Фрунзе), інша адреса: Братів Рогатинців, 49 (Нова, Собєського, Комсомольська), конскрипційний №255 розташований на ділянці колишньої юдейській дільниці передмістя.
Кам’яниця Боруховська – характерна триповерхова тривіконна міщанська кам’яниця, що походить з XVII ст. У XIX ст. перебудована. Донині збереглася частково планувальна структура та фасад з боку Староєврейської.
Будівельна історія: XVII ст. – будівництво кам’яниць 1728 – будинки з’єднані в одну кам’яницю 1863 – ремонт кам’яниці Боруховської 1908 – проект на реконструкцію частини від вул. Боїмів 52 архітектора Едварда Словінського (Edward Słowinski). Цим проєктом мінялися сходи в подвір’ї 1909 – маґістрат запланував будинок розібрати 1911 – проект Йозефа Авіна (Yosef Avin) на зведення триповерхового (4 яруси) будинку 1912 – проект Міхала Уляма (Michał Ulam) на реконструкцію будинку з укріпленням та добудовою ярусу від вул. Собєського (Бр. Рогатинців), влаштування всіх нових вікон та замурування входу від вул. Боїмів (Староєврейської), а також влаштування нових санвузлів у подвір’ї-колодязі та нового даху над цілим будинком. Під час будівельних робіт знищили пам’яткові елементи (розібрали кляпові двері до пивниці і змінили підлогу в помешканні швейцара). 1913 – маґістрат зобов’язав власників повернути усунені елементи в тридцятиденний термін, погрожуючи примусовими діями в разі невиконання. 1934 – проект на направу каналізації будівельним підприємством Іґнатія Корнгабера (Ignacy Kornhaber). 1987 – розібрали межовий мур після ґрунтовної перебудови будинку. Глуху східну стіну перетворили на третій фасад, звернений до арсеналу. Тоді ліквідували коридор в частині будинку від Староєврейської, влаштувавши в цьому місці мистецьку галерею “Артес” Спілки художників. Під час цієї реконструкції ліквідували внутрішнє подвір’я-колодязь.