Собор Святого Юра височіє над Львовом, як білий костел Сакре-Кер (Sacre Coeur) на Монмартрі над французькою столицею. Монмартр наприкінці ХІХ ст. перетворився на пристановище митців, а згодом став одним із найвідоміших туристичних об’єктів Європи.
Святоюрська гора мала теж шанс стати осередком львівських митців, і не лише тому, що тут був свій Сакре-Кер – монастир Найсвятішого Серця Господнього черниць-серціянок. Ще у 1889 р. художник Ян Стика збудував на горі свою віллу-майстерню, прикрашену гербовим знаком малярського цеху. Пізніше в ній поселився Олекса Новаківський й завдяки меценатству митрополита Андрея Шептицького створив тут свою мистецьку школу. Жили на Святоюрській горі Олена Кульчицька, Ян Генрик Розен, Леопольд Левицький.
Власні будинки збудували собі на Святоюрській горі архітектори Юліан Захаревич та Вінцент Равський. Поруч – Політехніка зі своїм архітектурним факультетом, Палац мистецтв Омеляна і Тетяни Антоновичів, Відділ мистецтв бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника.
На розі вулиць Листопадового Чину, 11 та Олекси Новаківського, привертає увагу мальовничий будинок із червоної цегли під кольоровою дахівкою. Його збудовано у 1889 р. будівничим Іваном Левинським за проектом Юліана Захаревича для вілли художника Яна Стики, одного з творців “Рацлавицької панорами”. Основою композиції наріжного будинку була майстерня митця з великим вікном. Фасад будинку декорований орнаментами з цегли та керамічних кахлів. Над входом – картуш із трьома щитами – гербовий знак цеху малярів.
Будинок придбав у 1911 р. Андрей Шептицький, плануючи створити тут музей. 1913 року митрополит передав будівлю українському митцеві Олексі Новаківському (1872-1935 рр.), який жив тут до самої смерті. У 1923-1933 рр. у будинку діяла Мистецька школа О. Новаківського. Біля входу – меморіальна дошка О. Новаківського (скульптор Емануїл Мисько, 1972 р.), а в наріжній ніші у 2010 р. встановлено скульптуру Божої Матері авторства Романа Петрука.
Вулицю Новаківського, тоді вона була названа на честь Флоріана Земялковського (1817-1900 рр.) – першого президента міста Львова у 1871-1873 рр., проклали наприкінці ХІХ ст.
“Графський дім”
Найпримітнішою будівлею на вулиці є чотириповерхова неокласистична кам’яниця під № 8, споруджена у 1912-1914 рр. за проектом архітектора, професора Львівської політехніки Івана Багенського (1883-1967 рр.), який працював тоді у бюро Войцеха Дембінського. Фасад будинку з потужними пілястрами завершено на осі масивним фронтоном. Збереглася розкішна сходова клітка будинку.
Цю кам’яницю називали “графським домом”, бо була вона оточена реальностями графинь Марії Дідушицької, Марії Євгенії Лось, Марії Бадені та дідича Гримайлова графа Леона Пінінського. Однак більше їй пасувала би назва “дім художників”. У 1927 р. тут оселився варшавський художник-баталіст Ян Розен. Трохи пізніше сюди перебрався його син, Ян Генрик Розен (1891-1982 рр.), який саме в цей час творив свої знамениті фрески у Вірменському соборі. Як дослідив Юрій Смірнов, сусідами Розенів також були відома у Львові художниця Марія Водзіцька (1878-1966 рр.) з дому Турно, яка вчилась в Академіях Відня і Парижа, художник-портретист Францішек Городиський (1871-1935 рр.), його донька Ядвіга, яка в 1929 р. закінчила Львівську художньо-промислову школу, а в 1932 р. – Римську академію мистецтв. Вона зарекомендувала себе як талановитий скульптор, працюючи в алебастрі на відомій фабриці князів Чарторийських біля Журавна.
Вулиця Матейка
На розі вул. Рилєєва і Матейка, 8 стоїть кам’яниця з необароковим декором, яку спорудив для себе у 1894 р. архітектор Вінцент Равський-юніор. Тепер це пам’ятка архітектури місцевого значення (№ 169), в якій знаходиться Львівське відділення банку “Райфайзен-Аваль”.
Паралельно до вул. Новаківського, верхнім краєм парку ім. Івана Франка, проходить ще одна вулиця, названа іменем художника Яна Алоїза Матейка з Кракова (1838-1893 рр.).
Однак повернімось до вулиці Матейка. У 1980 р. статус пам’ятки архітектури місцевого значення (№ 168) було надано будинку під № 4. Тепер тут розташований Західний науковий центр НАН України. А в 1960-1970-х тут функціонував Палац урочистих подій. Його збудували у 1891-1894 рр. за проектом Яна Томаша Кудельського для намісника Галичини, професора римського права, колекціонера і мецената мистецтва графа Леона Пінінського (1857-1938 рр.). Як згадували сучасники Пінінського, “його палацик при вул. Матейка у Львові завжди був вірним притулком художнього натхнення, неофіційною школою для неодного молодого творця, місцем численних артистичних дискусій та симпозіумів, тих лекцій, які вмів давати так делікатно і мудро”.
Олена Кульчицька
На третьому поверсі дому, при вул. Листопадового Чину, 7, спорудженого у 1890 р. за проектом архітектора Бруно Бауера, мешкала Олена Кульчицька. Тут міститься Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької, на фасаді якого у 1971 р. встановлено пам’ятну дошку з портретом художниці роботи Еммануїла Миська.
Олена Кульчицька (1877-1967 рр.) прожила довге творче життя. Народилася в Бережанах, закінчила у 1894 році семикласну школу при монастирі Сакраменток у Львові, потім вчилася у Художньо-промисловій школі, у 1901-1903 рр. продовжила студії у приватній школі Станіслава Качора-Батовського та Романа Братковського у Львові, а завершила своє навчання у Віденській художньо-промисловій школі у 1903-1908 рр. Повернувшись до Львова, Олена Кульчицька розпочинає педагогічну працю у приватному ліцеї королеви Ядвіги. Персональна виставка творів художниці, яка відбулася 1909 р. у залах польського Товариства приятелів красного мистецтва, запрезентувала появу в українській культурі “нової поважної мистецької сили”, як зауважив у рецензії на виставку Іван Труш. О. Кульчицька вразила глядача своїми, рідкісними тоді в Галичині, офортами, дереворитами, ліноритами. Мисткиня намагалася утвердити себе як українська художниця з європейським баченням.
Більшу частину свого творчого життя прожила Олена Кульчицька в Перемишлі. Наприкінці 1938 р. із сестрою та матір’ю вона переїжджає до Львова й оселяється у будинку біля Святоюрської гори. Протягом свого творчого життя О. Кульчицька брала участь майже в 60-ти виставках у рідному краї і закордоном. У 1956 р. їй присвоїли звання Народного художника, а в переддень смерті – 8 березня 1967 р., вона стає лауреатом Державної премії ім. Тараса Шевченка.
Леопольд Левицький
Кам’яниця № 10 на сусідній вул. Устияновича збудована у 1890 р. за проектом професора Політехнічної школи Густава Бізанца. Очевидно, тоді вул. Липова планувалася як ширша і більше озеленена. А сам будинок тоді мав усього два поверхи і розкішне оздоблення у стилі необароко.
У 1946-1973 роках у цьому домі жив художник Леопольд Левицький (1906-1973 р.), пам’ятну дошку якому в 1979 р. встановлено на рожевому фасаді (автор Емануїл Мисько). В колишній квартирі художника у 1984 р. відкрито Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького (філія Національного музею) ще за життя його дружини Ґені Левицької, яка тут мешкала й сама проводила екскурсії аж до часу своєї смерті у 1989 р. Доробок митця неоднозначний. Насамперед, Леопольд Левицький був відомий своїми графічними роботами, які є в багатьох європейських збірках. У Польщі художника вважають засновником авангардного напряму мистецтва на теренах ІІ Речі Посполитої. Левицький, який у довоєнних документах ідентифікував себе поляком, походив із Чорткова. Його батько, поляк Ян Левицький, був ковалем, а мати, українка Ольга Блюс – донькою дяка. Л. Левицький був навіть членом Комуністичної партії Польщі та засновником “Краківської групи” митців, що дотримувалася лівих поглядів. Леопольда Левицького, що переїхав до Львова у 1946 р., більшовицька влада намагалася заангажувати на свій бік. У 1948 р. він навіть став головою львівської філії Спілки художників СРСР, однак через декілька місяців залишив цю посаду. У 1954 р. він написав хрестоматійну картину “Дума про возз’єднання” до 15-річчя “золотого вересня”. На картині зображено групу селян, які на березі Збруча “дивляться на Схід”. Щоправда, в первісному варіанті Левицький змінив координати і в нього радянські колгоспники дивилися на Захід, однак цензори змусили художника перемалювати картину. Не бракувало митцеві й громадянської мужності: коли Спілка художників виключала зі свого складу Стефанію Шабатуру, Левицький став на її захист.
Палац мистецтв
За невеликим садом на розі вулиць Дорошенка та Бібліотечної, 2 розташований старовинний будинок відділу мистецтв Львівської бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України. Його почали будувати у 1639 р. для арсеналу гетьмана Адама Сенявського за проектом військового інженера Павла Ґродзіцького. Відтоді залишилися могутні стіни першого поверху, викладені каменем. У XVIII ст. будівля належала родині Чарторийських, яка влаштувала тут стайні і манеж. Про той час нагадує скульптура коня у трикутному порталі східного фасаду, автором якої міг бути Йоганн Шімзер. Від початку XIX ст. господарями палацу стали графи Баворовські, які у 1830-ті рр. перебудували його під палац у стилі класицизму. Ймовірним архітектором палацу був І. Шамбре. Віктор Баворовський зібрав тут велику колекцію творів мистецтва та бібліотеку, що була відкрита для публіки у 1900 р. У 2005-2006 р. будинок було перебудовано й на його верхній терасі влаштовано Палац мистецтв імені Омеляна та Тетяни Антоновичів, відомих меценатів Львівської бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника.