Львівські бали

Львів повинен завдячувати традицією балів 18 століттю та німцям, а бійкам на цих дійствах – італійцям. Саме через бали у Львові розгорівся українсько-польський конфлікт, що на деякий час призупинив цю традицію.
Відновили бали у Львові у 20 ст.
Спочатку були банкети
Перший організатор балів у Львові, німець за походженням, на прізвище Гемпель, започаткував їх у 1763 р. Традиція балів – явище 18 ст. Бал, як вечір, що має на меті переважно танці, – винайшли у такзваний галантний вік. До того часу у Львові були популярні банкети, де могли відбуватись танці, але вони не були головною метою людей, які зібрались щось святкувати.
Перші бали у Львові влаштовували у будинках на площі Ринок 22 та на вул. Руській, 10 і 12. Теоретично бали могли відвідувати всі, проте існувала самоцензура – бідніші люди, які неналежали до аристократії, на такі зібрання не приходили. Головними учасниками танцювальних вечорів були представники шляхти та міщани. Наприкінці 18 ст. щорічно у січні до Львова прибувала шляхта. Це був період, коли непотрібнобуло надто стежити за домашнім господаарством, а можна було повеселитись. Період балів у Львові переважно починався із 6 січня та тривав близько трьох тижнів. Влаштовували їх і в інший час, але вже з конкретної нагоди, – наприклад, на честь приїзду до міста знатниих людей чи важливих подій.
Щоб не билися, встановлювали порядок танців
Окрім балів у Львові влаштовували редути, тобто карнавали. Їх розквіт припадає на кінець 18 ст. – початок 19 ст. У 1770-х роках багато балів відбувалося у будинку на площі Ринок, 13. Це приміщення винаймала італійська родина Сігніо. Проте на балах братів Сігніо часто відбувались бійки. Довелось навіть призначати спеціального поліцейського, який мав наглядати за порядкомю Причиною сварок найчастіше ставало те, який має бути порядок танців, бо присутні мали різні хореографічні вподобання. Через те влада встановила єдиний порядок танців. Протягом січня-лютого щороку відбувалось 20-25 балів.
Майбутні священники шукали пару на балах
З 1848 року у Генеральній греко-католицькій духовній семінарії, якка була розташована поміж теперішніми вулицями Дорошенка і Коперника, бали властовували львівські богослови. На цих зібраннях майбутні священники могли познайомитись з можливими нареченими. Священослужителі з провінції привозили до Львова своїх доньок, щоб познайомити їх з молодими семінаристами, які ще не висвятились.
Переважно танцювальні вечори робили за кошти міста, інколи за фінанси приватних осіб або громади. Були і такі бали, дее відвідувачі купували вхідний квиток. Коштував він недешево – 2 злотих. Проте у Варшаві було ще дорожче – 9 злотих. У середині 19 ст. з’явилась традиція доброчинних балів, коли квиток покривав не лише витрати на організацію балу, а й давав певний прибуток, який переказували на користь бідняків, вдів, сиріт, самотніх людей.
У 18 ст. існував так званий дрес-код для балу. Для дам – модні розкішні сукні. Для кавалерів – фраки, наявні державні нагороди, спеціальні вузькі штани. Одяг для цього дійства вказуваали у спеціальних запрошеннях або оголошеннях.
Для дітей організовували спеціальні кіндер-бали, куди малеча приходила з батьками, які за ними наглядали. На дорослі бали дітей переважно не брали.
У середині 19 ст. через проведення танцювальних вечорів виникло велике напруження між українською та польською громадами Львова. У січні 1863 р. почалось польське національне повстання проти росіян, яке зазнало поразки. Львівські поляки, на знак жалоби, припинили бали. Українці цього робити не хотіли, продовжували влаштовувати бали, а поляки намагались зашкодити їм – наприклад, кидали у приміщення, де мав відбутись бал, спеціальні “бомби-смердючки”. З цього періоду традиція львівських балів почаала занепадати. На поч. 20 ст. традиція балів у Львові відновилась. Це були міщанські бали, на які могла потрапити кожна заможна людина. У міжжвоєнний період найкращим танцюристом Львова вважався Станіслав Опока-Льовенштайн, історик за фахом. Саме з його танцю у Львові розпочинали майже кожен бал
У 1763 році до Львова прибув чоловік із незвичною професією на ім’я Гемпель. Його фахом було організовувати і проводити бали. Такий собі шоумен – чи, як тоді казали, антрепренер.
Справа, певно, пішла незле, бо вже через чотири роки йому на допомогу прибуває ще один спеціаліст – Девільє. Вони стали піонерами львівських балів європейського зразка. Для проведення таких заходів винаймали приватні помешкання з великими залами. З одного боку, причиною цього була відсутність просторих приміщень громадського призначення, з іншого – продовження традицій шляхетських забав, які й до того нерідко відбувалися в замках і палацах місцевої знаті.
Ось опис одного з них, який подає львівський історик Францішек Яворскі. 1753 року великий литовський гетьман князь Міхал Радзивіл у власному палаці на вулиці Красіцьких (зараз Огієнка) організовував урочистість із нагоди постригу в монастир своєї тещі Теофілії Вишневецької. «Почали з’їжджатися запрошені гості. Багаточасу зайняв би їх перелік, досить лише сказати, що все, що було в ті часи в Польщі елегантне, аристократичне, магнатське, все це прибуло до Львова. Зречення від світського життя княжни Теофілії Вишневецької стало для cause celebre тогочасного шляхетського Львова публічними урочистостями, які можна порівняти за помпезністю і розмахом з величними державними святкуваннями. По відправі князь Радзівіл запросив усіх гостей до свого палацу й там уже при звуках труб і гармат, а також при декоративному освітленні палацу й альтанок бавилися до пізньої ночі».
За Австрії із 1775 року організатором балів став антрепренер Буссі. Для таких заходів він винаймав зали на Ринку, 22 та Руській, 10 і 12. Невдовзі у нього з’явилися конкуренти – брати Сигніо, котрі бавили львів’ян неподалік на площі Ринок, 13. Щоправда, обидва бали мали свою «родзинку»: якщо Буссі за окрему плату мігнадати для втомленої танцями пари ключі від кімнати для відпочинку, то у Сигніо регулярно відбувалися бійки. Як наслідок, до салону братів Сигніо приставили офіцера поліції, котрий стежив за дотриманням порядку. А от походеньки в Буссі та й на інших балах спонукали львівських матрон (чи, як їх пізніше назвали, «порядних львівських пань») на чолі з архієпископом створити «Лігупроти суспільного згрішення». Чи стали її членкині ліпше виховувати своїх доньок удома, невідомо, але за порядком на балах стежили суворо. Тим цікавіше молоді було їх обхитрувати.
1775 року австрійська адміністрація, прагнучи в усьому навести лад і порядок, видала правила влаштування балів. Вони передбачали порядок танців і час для перерв між ними. До залу забороняли входити зі зброєю та острогами. Якщо перше було продиктовано питаннями безпеки чоловічої, то друге – більше жіночої. Нерідко саме остроги псували паням сукні, а інколи й репутацію, оскільки в загальному оживленні й русі траплялися випадки, коли необережний кавалер зривав з вини цієї частини свого гардеробу частину вбрання дами, котра потім надовго ставала причиною насмішок. Також бали не проводили в часи релігійних постів і жалоб. А у штатільвівської поліції, тепер уже офіційно, було введено посаду офіцера, котрий пильнував за порядком під час танців.
Лише наприкінці XVIII ст. у місті з’явилися спеціалізовані громадські заклади, в яких, зокрема, відбувались і бали. Йоган Гехт поблизу Єзуїтського парку, який він узяв в оренду, збудував казино, де був великий зал для танців. Добре вибране місце зробило його популярним на довгі роки. Спраглі розваг львів’яни удень могли гуляти розкішним парком, а ввечері переходили в затишні зали. Генрих Булла, режисер і антрепренер чеського походження, приїхавши до Львова, зробив ще кращу інвестицію у громадське й культурне життя міста. У колишньому монастирі францисканців на вулиці Довгій (зараз Театральна) він створив перший в історії Львова стаціонарний театр, а біля нього збудував спеціальний зал для знаменитих Галицьких контрактів та редутів. Це були організовані новою австрійською владою своєрідні бізнес-форуми, куди з’їжджалися підприємці з усієї імперії. Відбувалися вони взимку, коли призупиняли більшість робіт, завершувалися католицький та православний пости. Із 18-ї до 21 години в залі проходили ділові зустрічі, а опісля – бали й карнавали, які називали редутами. Цікавою частиною контрактів стали й дитячі бали у готелі «Жорж», де малюки вивчали танці і правила поведінки. Для найбагатших були згадані зали, бідніші могли бавитись у численних львівських ресторанах і кав’ярнях та у приватних помешканнях. За три тижні контрактів у місті відбувалося 20-25 балів.
Франц Ксаверій Герстенбергер. Бал у редутовій залі (1805) Окрім періоду контрактів, бали організовували і на честь приїзду поважних гостей – австрійських імператорів, коронованих осіб з Європи, знаменитих артистів (як-от Ференца Ліста). Танці супроводжували й урочистості з нагоди державних свят чи великих перемог. Продовжували організовувати вечори місцеві магнати. Любителем приймати бали був губернатор Фердинанд д’Есте, котрий використовував для них губернаторський палац (зараз будівля обласної адміністрації).
Під час обстрілу міста у 1848 році театр і палац редутів згоріли, але натомість місто вже мало театр Скарбека, який навмисне було сконструйовано таким чином, що він міг служити для балів, редутів і маскарадів.
І хоча Австрія оголосила рівність усіх станів, окремо від аристократії свої бали проводили міщани. Основним місцем їх збору була Міська стрільниця на вулиці Курковій (зараз Музей визвольних змагань на Лисенка). 1876 року спеціально для розваг середнього класу міста збудували Міщанське казино на Академічній, 13 (зараз Обласна наукова бібліотека на просп. Шевченка). Саме воно стало одним з основних місць проведення балів аж до 1939 року. На противагу йому на вулиці Міцкевича з’явилося Шляхетське казино (зараз Будинок учених на вул. Листопадового чину), неподалік від уже неіснуючого знаменитого казино Грехта. Однак, попри знаменитих архітекторів, авторів Одеської опери та готелю «Жорж» Фельнера і Гельмера, та чудовий інтер’єр, йому не судилося продовжити славу свого попередника. У народі його називали «кінське казино», оскільки його учасники більше говорили про своїх коней, аніж приділяли увагу своїм дамам.
У міжвоєнний період найпопулярнішим місцем проведення балів залишалося Міщанське казино, а їх незмінним розпорядником був лікар Станіслав Лібарт.
Особливе місце в культурі Львова займали національні бали. Поляки, перейнявши управління у краї, бали використовували у своїх культурно-політичних цілях. Відчувши свою окремішність, українці, як і інші слов’янські народи імперії, почали організовувати власні бали, які називали «руськими». Зразком для них стали парафіяльні храмові празники в селах. Спочатку цю традицію перенесли на Святоюрську гору, а відтак і до Духовної семінарії.
Бал у семінарії описав Леопольд фон Захер-Мазох в оповіданні «Бал руських богословів». На думку письменника, вони були єдиною нагодою для майбутніх священиків знайти собі дружину. На такому заході намагалися привабити не сотню молодих очей, а одне вірне серце. Протягом бальної ночі молодь мусила пройти всі стадії любовного роману – від першого знайомства й аж до сватання.
Перший «руський бал» відбувся в лютому 1849 року у митрополичих палатах собору Святого Юра. Він був приурочений коронації нового австрійського цісаря. Бал тривав аж до ранку і зібрав представницьких гостей – намісника Голуховського, коменданта Гомерштайна, членів магістрату. У наступні два роки «руські бали» успішно відбувалися вже у Міській стрільниці на Курковій. Після невеликої перерви їх знову відродили 1861-го. У цей час бали мали ще більш виразні національні та політичні риси, оскільки проходили в період демонстративного трауру польської громади після поразки Варшавського повстання 1861 року. Саме цей аспект загострював момент формування власної, відмінної від сусідів-поляків ідентичності українців. 1862-го «руські бали» відбулися у театрі Скарбека й зібрали величезну кількість відвідувачів – 600 та 900 осіб. Із 1865 року почали відбуватись у власному приміщенні – новозбудованому Народному домі.
На «руських балах» панувала народна атмосфера – строї, танці, пісні, спілкування. Вони стали публічним національним ритуалом, у якому родинно-шлюбні стратегії перепліталися з суспільно-політичними.
Бали були помітним явищем в культурі того часу, до них готувалися, про них говорили й писали в газетах. Природно, велику увагу привертали руські «красавиці», як тоді називали в українській пресі молодих дівчат.
За матеріалами газети “Високий замок” від 3 жовтня 2013 р.

Губернаторські бали
Палац архікнязя фельдмаршала Фердинанда Карла Йозефа д’Есте (1781-1850) на вул. Винниченка, 16 став місцем проведення балів та гучних забав, особливо, коли у свого вуйка гостював племінник з Італії, молодий князь Модени Франц, якого називали “італійським Нероном”.
Щотижневі бали у губернатора починалися о сьомій годині. Крім того раз на тиждень губернатор запрошував усіх бажаючих (з вищого товариства) на обіди, на які приходили натовпи “голодних”