Недалеко Городоцької дороги і костелу св. Станіслава розміщувалась одна з найдавніших церков Львова – дерев’яна церква Благовіщення Богородиці, вперше згадана у документах 1453 р. На відміну від близьких церков Підзамча ця святиня стояла на міській землі, перебуваючи під юрисдикцією магістрату. Біля церкви знаходився міський цвинтар православних міщан. На ньому хоронили бідніших членів цієї громади Середмістя, у той час як значніші члени громади знаходили останній спочинок в Успенській церкві. Як і всі тогочасні приміські церкви вона стала крило-шанською з 1539 р. її церковне братство затвердив 1542 р. єпископ Макарій Тучапський. У 1609 р. при храмі почали діяти шпиталь, школа. На опарканеному цвинтарі стояли крита гонтою дзвіниця, будинок школи, у котрому мешкали студенти .та бідняки, що прислуговували біля храму. Чотири хатинки, що стояли посеред саду, здавались в найми. Поміж ними росли фруктові дерева. Парафіяни не були надто заможними, займались різними ремеслами: кравецтвом, теслярством, пекарством. їх кількість зменшилась від 40 у 1500-х рр. до 20 у 1743 році. На той час у церкві був старий різьблений золочений іконостас та бічний вівтар св. Катерини. Згадкою про кращі часи могла служити церковна утвар, що нараховувала “…7 фелонів з дорогих матерій* три срібні чаші» багато інших срібних предметів”.
Церкву Благовіщення Богородиці та костел св. Станіслава єднало не тільки близьке сусідство земельних ділянок» а й долі міщан. 1594 року з далекого Криту привіз до Львова вино молодий італієць Мікеліні. Він поселився у домі православного міщанина, з котрим вів торгові справи. Італієць зі взаємністю покохав дочку господаря Пелагію. Та щастя не тривало довго» бо Пелагія стала однією з перших жертв пошесті» що саме тоді поширилась Львовом. Мікеліні випросив у батьків дозвіл особисто доглядати за коханою» але не зміг вберегти ні її» ні себе. Він пережив Пелагію на десять днів. Перед смертю Мікеліні заповів похоронити себе на католицькому цвинтарі біля костелу св. Станіслава, найближчому до православного цвинтаря церкви Благовіщення Богородиці, де поховали Пелагію. На обох могилах встановили однакові надгробки з вирізьбленими серцями, увінчани¬ми данром, та рядками львівського поета Шимона Шимоновича “Смерть не розлучить те, що з’єднала любов”. Пам’ятник на могилі Пелагії разом з цвинтарем і церквою Благовіщення Богородиці був зруйнований 1784 р.» на десять років пізніше від пам’ятника Мікеліні на знищеному цвинтарі костелу св. Станіслава.