Львівський псевдособор

До встановлення влади більшовиків на Західній Україні Українська греко-католицька церква (УГКЦ) налічувала 3040 парафій, 4440 церков, мала 5 духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників та понад 3,1 млн. віруючих. УГКЦ відігравала важливу роль у духовному житті Західної України і була національною церквою.
Під час проведення радянізації краю вже восени 1939 р. більшовики припинили діяльність греко-католицької Богословської академії у Львові, єпархіальних духовних семінарій у Перемишлі, Львові та Станіславові, закрили видання духовних часописів, заборонила монаші чини і релігійні уста¬нови. Священикам заборонили сповідувати та причащати хворих у лікарнях, у школах – проводити богослужіння, у шкільних класах – мати розп’яття Ісуса Христа. Церковні й монастирські землі конфісковували, ченців і черниць виселяли з монастирів, їх господарство ліквідовували. Громади віруючих та духовенство обкладали надмірними податками (10-15 тис. крб. на рік).
Наприкінці 1940 р. почастішали арешти священиків УГКЦ. Бaгaтьoх зaapeштoвaниx перед пpиxoдoм німців розстріляли. В листопаді 1941 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав до Ватикану звіт про нищення УГКЦ більшовиками, в якому повідомляв, що в 1939-1941 рр. на Західній Україні було “ув’язнено або замордовано 32-ох священників, а 33-ох депортовано до Сибіру”. На 1267 парафій залишилось лише 807 священиків. Остаточній ліквідації Греко-католицької церкви зашкодив лише початок війни на Східному фронті.
Починаючи від 1944 року, коли Галичина знову опиняється під радянською владою, однією з мішеней для радянських спецслужб стає Українська Греко-Католицька Церква. Очевидно, що радянське керівництво одразу розуміло, що обернути цю церкву на свою маріонетку їм не вдасться, а тому була обрана тактика помірного наступу. Початково відбувався ідеологічний наступ на УГКЦ, виражений в провокаційних статтях. Кульмінацією цього початкового наступу можна вважати публікацію статті Я.Галана «З хрестом чи з ножем?» 10 квітня 1945 року. З її тексту можна було зрозуміти, що доля вищого духовенства УГКЦ уже вирішена. І справді, вже вночі 11 квітня було заарештовано Митрополита Й.Сліпого, єпископів Н.Будку та М.Чарнецького і 20 активних священиків. Інших єпископів також було “вилучено” в короткий час. А 14 квітня була оточена Духовна Семінарія. Було заарештовано священиків-викладачів, а теологів і семінаристів призовного віку насильно мобілізовано на військову службу.
Після арешту митрополита та єпископів УГЦК була фактично обезголовлена, однак не знищена. Це розуміли й радянські спецслужби, а тому мали намір і далі продовжувати свою боротьбу. Розуміючи, що навіть після арешту хоч усіх священників, віряни від своєї віри добровільно не відмовляться, було розроблено план про так зване «возз’єднання» греко-католицької церкви з православною церквою. Для його втілення необхідно було створити ініціативну групу з середовища самих же греко-католицьких священників, котра повинна була, згідно з інструкцій радянського керівництва, декларативно заявити про розрив із Ватиканом і переконати уніацьке духовенство до переходу в православ’я. Уже на кінець травня – початок червня 1945 року така ініціативна група була створена в складі трьох осіб, а саме пароха Преображенської церкви Гавриїла Костельника, а також священників Михайла Мельника та Антона Пельвецького з Перемиської та Станіславівських єпархій відповідно.
Діяльність ініціативної групи тривала майже рік. Її зусиллями, в поєднанні з терором радянських спецслужб, вдалося переманити до російського православ’я близько тисячі священників, більшість з котрих змушені були здійснити свій перехід не з власної доброї волі. Проте, ще більше греко-католицьких священників було арештовано. По завершенню діяльності ініціативної групи назріла ще одна проблема. Для проведення собору необхідні єпископи, але таких серед його прихильників не було. Для виправлення цієї ситуації в лютому 1946 року делегація ініціативної групи у складі 13 священників вирушила до Києва, де православний митрополит Іоан висвятив на єпископа А.Пельвецького та М.Мельника. Цікаво, що Г.Костельник сан єпископа так і не отримав, оскільки був одружений.
Однак, скликаний на 8-10 березня 1946 року в храмі Святого Юрія собор канонічним все одно не став, оскільки скликали його священнослужителі уже РПЦ, а не УГКЦ. Цікавий той факт, що багато учасників субору були доставлені на нього безпосередньо радянськими спецслужбами, та й сам перебіг усього дійства відбувався під їхнім пильним наглядом та контролем.
Президію Собору складали отці Г.Костельник, А.Пельвецький, М.Мельник; секретаріат Собору – отці Ю.Ванчицький і М.Павлосюк, яких, до речі, ніхто не обирав. Очевидці цього дійства стверджували, що хоч за офіційними підрахунками делегатів було 216, насправді ж їх було значно менше, приблизно 140. 8 березня собор одностайно прийняв рішення анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р., відірватись від римської (папської) Церкви, повернутися до прадідівської православної віри та возз’єднатися з Всеросійською Православною Церквою в Радянському Союзі.
На другий день, 9 березня, Собор розглядав питання «канонічного оформлення» прийнятого рішення про «возз’єднання» з РПЦ. Засідання розпочалося спільною відправою літургії єпископами Макарієм, Нестором, Антонієм і Михайлом. Владика Макарій здійснив чин «приєднання до Православної Церкви» учасників Собор. Всі учасники зібрання мали підписатися під двома основними документами – зверненням до патріарха Московського і всієї Руси Алексія і телеграмою до голови Президії Верховної Ради УРСР Михайла Гречухи.
Третій день Собору – Неділя Торжества Православ’я – розпочався Архиєрейською Божественною Літургією, яку відправив митрополит Іоан у співслужінні чотирьох православних єпископів, у т. ч. Антонія Пельвецького і Михаїла Мельника. Це стало першою відкритою для сторонніх очей подією на Соборі. На ознаменування «возз’єднання» патріарший екзарх подарував до храму Св. Юра ікону Богородиці з Києво-Печерської лаври.
Мешканці Львова дізналися про офіційну «самоліквідацію» УГКЦ тільки 10 березня. З того часу майже пів століття Українська Греко-Католицька Церква змушена була діяти у підпіллі, аж поки наприкінці 1980-х рр. не було відновлена її офіційна діяльність.
Переможні реляції державних функціонерів, а також запевнення офіційних історіографів про добровільний перехід на православ’я і відсутність будь-яких спроб відстоювати унію з боку УГКЦ не відповідали дійсності. Навіть після Львівського собору греко-католицькі громади та священики відмовлялися реєструватися як православні. На середину 1946 р. на Станіславщині офіційно влаштувалися 216 з усіх 322 священиків, у Тернопільській області – лише 19 з 270, у Львівській області від реєстрації відмовився 101 священик з 281, 56 з них залишили духовний сан або були репресовані. У Церкві розпочався період підпілля, або ж “катакомб”.
Осередком опору радянській ідеології та твердими прихильниками греко-католицької віри залишалися монастирі. Станом на 1 березня 1950 р. у Львівській, Станіславській та Закарпатській областях діяло 8 греко-католицьких монастирів. В них проводили богослужіння та відправляли священиків у довколишні села для євангелізації. Згідно з донесенням уповноваженого Ради у справах релігійних культів по УРСР П. Вільхового монастирі перетворилися на “центри зібрання ворожо налаштованих до радянської влади елементів”. Для «наведення порядку» органи держбезпеки вже в кінці березня 1950 р. заарештували мешканців головного осередку греко-католицького чернецтва – чоловічого й жіночого Гошівських монастирів Івано-Франківської області. За відпрацьованою схемою було припинено діяльність інших монастирів, а священники та монахи, які залишилися на волі, продовжили свою діяльність підпільно. Після смерті Й. Сталіна з ув’язнення було звільнено кілька сотень греко-католицького духовенства, а в 1956 р. повернулися із заслання два єпископи – М. Чарнецький до Львова та І. Лятишевський до Станіслава, які знову відродили “катакомбну” греко-католицьку церкву. Продовжували існувати підпільні семінарії та монастирі, зароджувалися нові покликання до священичого та монашого життя. Таким чином, радянська влада так не змогла зламати опір греко-католицьких священників і вірних. Перебуваючи поза законом, УГКЦ продовжувала діяти підпільно аж до легалізації напередодні розпаду СРСР у 1989 році.
17 вересня 1989 року похід до собору святого Юра з вимого легалізації УГКЦ зібрав 250 тисяч вірян. До нього долучились дисиденти, а маніфестацію у прямому ефірі показали світові телеканали. Вже з травня 1989 року біля костелу кармелітів босих греко-католицькі священники почали щонеділі служити літургії. А 27 серпня на мітингу на стадіоні ‘Дружба’ Іван Гель оголосив про проведення 17 вересня у Львові маніфестації за офіційне визнання греко-католицької церкви. Сприяв акції тодішній голова Львівського міськвмконкому Богдан Котик. Недільного дня о 8-й годині ранку греко-католицькі священники Іван Білик та Антоній Масюк провели богослужіння біля колишнього монастиря кармелітів босих. Тоді почали прибувати групи з інших областей Західної України. В 11 годині на площі біля Порохової вежі розпочався мітинг, після якого відбулось ще одне богослужіння, після якого розпочався похід до собору святого Юра. Акція викликала великий резонанс і дала остаточно зрозуміти радянській владі безповоротність виходу нашої церкви з підпіллі та поширення інших демократичних процесів. Офіційно церкву було визнано 20 листопада 1989 року, напередодні зустрічі Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ.